Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
тим самим викликав там невдоволення.
Щодо особи з Шостої лінії, то сталося ось що: після того як Ґендзі подолав її опір, він раптом почав ставитися до неї, на жаль, так само, як до будь-якої іншої жінки. Дехто навіть дивувався, куди дівся той запал, з яким він колись до неї залицявся. Вона, людина з тонкою й чутливою душею, впадала в сумні роздуми, знаючи, що стала об’єктом людських пересудів через те, що була старшою за нього. Тому останнім часом на самоті щораз частіше прокидалася серед ночі й, охоплена відчаєм, не могла до ранку заснути.
Одного туманного ранку, коли заспаний Ґендзі, якого ледве розбудили, вийшов з кімнати, сумно зітхаючи, служниця Цюдзьо підняла ґратчасте вікно й, ніби кажучи: «Проведіть хоч би поглядом», – відсунула переносну ширму, а її господиня, підвівши голову, глянула назовні. Картина того, як Ґендзі, зупинившись посеред саду, не відривав погляду від барвистого безладу квітів, не мала собі рівних. Потім він попрямував до галереї, а Цюдзьо за ним. У світло-бузковій одежі із синьою підкладкою, відповідно до цієї пори року, і тонкому мо,[84] прив’язаному яскравими стрічками, вона вражала своєю граціозністю й чарівністю. Оглянувшись на неї, Ґендзі затримав її на хвильку біля поруччя в кутку галереї. Її стримана поведінка, повисле уздовж щік волосся здавалися йому дивовижними.
«Сторонюсь слави
Збирача всіх квітів,
Та все ж не можу
Повз пройти,
Тебе, «вечірнє лице», не зірвавши…
Що ж мені робити?» —
запитав він, взявши її руку, а Цюдзьо відповіла зі звичним поспіхом, удавши, ніби йшлося про її господиню:
«По тому, що не дочекався,
Коли туман розсіється ранковий,
Видно,
Що до квітів наших
Серце твоє байдуже».
Те, як вродливий хлопчик, ошатно вдягнений, зайшов між квіти й, зірвавши «вранішнє лице», в мокрих від роси шароварах повертався до Ґендзі, хотілося перенести на картину.
Кожного приваблювала краса Ґендзі. Як суворий житель гір любить відпочити під розквітлим деревом, так кожен, кого осяяв його блиск, відповідно до свого становища, думав: «От би віддати йому на службу нашу любу дочку!», а інший, навіть найнижчого звання, хотів прилаштувати до нього свою хоч трохи миловиду сестру. А що вже казати про людей, які мали нагоду з ним листуватися або зблизька споглядати його прекрасне обличчя? Принаймні про тих, хто здатен проникати в душу речей. Вони, охоплені неспокоєм, напевне, жалкували, що не можуть завжди бути поруч з ним.
До речі, одного дня Кореміцу нарешті доповів Ґендзі про те, що за його дорученням вивідав про мешканців убогої сусідньої оселі: «Дізнатися, хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зовсім добре
Нижня жіноча одежа, що прив’язувалася стрічками до талії.