Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
Не тямлячись від страху, вона поволі встала й, накинувши на плечі шовкову спідню одежу, вислизнула з кімнати. Зайшовши до покою і помітивши, що жінка сама, Ґендзі полегшено зітхнув. Дві служниці розташувалися нижче, біля галереї. Відкинувши покривало, він прослизнув до неї і несподівано помітив, що вона більша, ніж минулого разу. Те, що жінка спала міцно, також здалося йому підозрілим. Коли Ґендзі зрозумів, в яку халепу потрапив, то подумав: «Прокинувшись, жінка вважатиме мене зухвальцем, якщо дізнається, що я переплутав її з кимось. Однак так само нерозумно й марно думати про свою обраницю, яка, видно, від мене втекла». І тоді в ньому перемогла ганебна легковажність: «Ну що ж, якщо це та красуня, яку я бачив біля світильника, то…»
Коли дівчина нарешті прокинулася, то, вражена несподіванкою, не встигла нічого подумати й приготуватися до опору. Однак у такому віці, коли рідко хто розуміється на життєвих справах, вона виявилася по-сучасному досвідченою і не втратила голови. Ґендзі вирішив не відкривати їй свого імені, розуміючи, що згодом обставини, що призвели до їхньої зустрічі, викличуть у неї підозру. Ніщо йому не загрожувало, але от ту жорстокосерду, яка понад усе боялася розголосу, він пожалів, а тому дівчину з усіх сил переконував, що кожного разу зупинявся в цьому домі лише для того, щоб зустрітися з нею. Якби на її місці була жінка догадлива, досвідчена, то відразу б усе збагнула, але юна дівчина, попри свою розвиненість, не засумнівалася в його словах.
Вона не була погана собою, але Ґендзі не мав підстав забувати про ту, жорстоку. «Вона десь заховалась і насміхається з мене, як з дурня. Такої впертої особи світ не бачив!» – нарікав Ґендзі, але все одно його думки незмінно вирували навколо неї. Однак він не переставав клястися у вірності й простодушній юній дівчині, яка йому також сподобалася.
«Ще в давнину люди казали: «Таємне кохання міцніше від явного». Тож полюбіть мене так, як я вас. Моє становище змушує мене до стриманості, і я не можу віддаватися сердечним поривам. Та, боюсь, і ваші родичі не схвалять нашого зв’язку. Але не забувайте й чекайте на мене», – переконував Ґендзі.
«Але ж я не зможу з вами листуватися, бо осоромлюся, якщо люди про все дізнаються», – простодушно зізналася вона.
«Взагалі-то краще, щоб ніхто нічого не знав. А листи переноситиме мій юний помічник. Поводьтеся так, ніби нічого не сталося», – сказав Ґендзі й, підхопивши верхню одежу, яку, напевне, скинула та, безсердечна, вийшов.
Коли Ґендзі взявся будити K°ґімі, що лежав поблизу, той притьмом схопився на ноги – мабуть, спав неспокійно. А як тільки він тихенько відчинив двері, то пролунав сердитий голос старої служниці: «Гей, хто там?» – «Я!» – зніяковіло відповів Коґімі. «А чого це ви розгулюєте серед ночі?» – і стара послужливо виглянула назовні. «Та ні, не розгулюю. Просто вийшов ненадовго», – відповів сердито Коґімі, виштовхуючи Ґендзі назовні, але стара, раптом помітивши людську постать у світанковому сяйві місяця, запитала: «А хто це з вами? Часом не Мімбу? Бо такого зросту нема ні в кого…»
Із