Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
а тому подався до сестри. Побачивши його з листом, дружина Ійо-но суке від несподіванки заплакала. Збентежена тим, що може подумати хлопець, вона все-таки розгорнула лист, прикриваючи ним своє обличчя. Лист виявився досить довгим і закінчувався віршем:
«Поки зітхав,
Чи знов присниться
Сон, колись побачений,
Очей я не стуляв
Ні вдень, ні вночі».[64]
Лист був настільки блискучим, що в неї аж сльози затьмарили зір. Усю ніч вона пролежала в роздумах над своєю незбагненною долею, яка їй випала. Наступного дня Ґендзі покликав Коґімі, щоб той зайшов до сестри по відповідь.
«Передай своєму панові, що в нас нема кому читати його листа», – сказала вона, а він, усміхнувшись, відповів: «Мені ж велено, щоб я не помилився. То що я йому скажу?»
Почувши це, дружина Ійо-но суке невдоволено, у великому розпачі, подумала: «Мабуть, він усе йому розповів».
«Ти ще не настільки дорослий, щоб говорити про такі речі. Краще взагалі до нього не ходи», – сердито наказала вона братові. «Але ж пан прислав по мене, то хіба я можу не послухатися?» – відповів той і пішов.
До речі, Кії-но камі був охочим до жінок, зокрема, не міг обійти увагою також свою мачуху, а тому, щоб їй сподобатися, піклувався її братом і всюди брав його із собою.
Покликавши до себе хлопця, Ґендзі дорікнув йому: «Вчора я чекав тебе весь день, а ти, видно, забув про мене…» – і той аж почервонів. «То де ж відповідь?» – запитав Ґендзі, і слово за словом хлопець розповів, що сталося. «Як тобі не соромно? А я так на тебе сподівався!» – сказав Ґендзі й передав йому нового листа.
«Ти, напевно, не знаєш, що я зустрічався з твоєю сестрою набагато раніше від того старого Ійо-но суке, – сказав він, – однак вона відвернулася від мене, вважаючи мене ненадійним, і заручилася опікою цього неотеси. Якщо так, то залишайся зі мною і будь мені сином. Бо та її надійна опора не довго протягне на цьому світі».
«Невже?… Як жаль!» – подумав Коґімі, й Ґендзі мимоволі замилувався ним. Він не відпускав хлопця від себе ні на крок і навіть брав його з собою до палацу. Своїм кравчиням велів пошити для нього повний придворний костюм – словом, і справді опікав його, як рідного сина.
А тим часом Ґендзі не переставав писати дружині Ійо-но суке. Вона ж відповідала вкрай стримано. «Брат ще малий, – думала вона, – і якщо моя сердечна таємниця випадково розкриється, то про мене піде слава як про легковажну особу. А це мені ні до чого». Звичайно, вона згадувала його таємничий образ у нічній темряві, але подумки повторювала собі, що ще одна зустріч нічого доброго їй не принесла б.
А Ґендзі, не забуваючи про неї ні на хвилину, страждав і кохав. Бачив в уяві її засмучене обличчя і не знаходив способу, як розвіяти похмурі думки. Звичайно, він міг би злегковажити й знову проникнути в її покої, та оскільки там було чимало сторонніх людей, то така його нерозсудлива поведінка не залишилася б непоміченою, а жінка мала б самі неприємності. Ось такі роздуми не давали
Цей вірш складений за мотивами такої танки: «Чим я розвію / Кохання тугу, / Коли вночі не сплю, / Щоб хоч у сні / Побачитись з тобою? («Сюівакасю», 735).