Повість про Ґендзі. Книга 1. Мурасакі Сікібу
міг перечекати несприятливий час деінде, адже таємно відвідував чимало будинків, та, мабуть, не хотів засмучувати дружину Аої, яка подумала би: «Нарешті прибув, наче навмисне, в несприятливий день, мабуть, для того, щоб одразу податися до іншої?» Не гаючи часу, покликали Кії-но камі, і той погодився, але, відходячи, скромно висловив побоювання:
«Як на біду, домашні мого батька Ійо-но суке тримаються посту з якогось приводу і на цей час перебралися до мене. Через них, на жаль, у будинку буде тісно для такого шанованого гостя».
Почувши таке, Ґендзі сказав:
«Навпаки, я радий бути з людьми. Мене завжди лякала самотня постіль мандрівника, без жінок. Мені досить хоч якогось місця за ширмою…»
«Справді, кращого місця для перепочинку не знайти», – вирішили його люди й вислали туди гінця. Оскільки переїзд був поспішним і без зайвої пишноти, то Ґендзі виїхав одразу за ним у супроводі найвірніших охоронців, не сказавши й слова міністру.
Кії-но камі просив вибачити, що не встиг як слід приготуватися, але ніхто його не слухав. Для Ґендзі спішно приготували східні покої головного будинку садиби. Дзюркотливий струмок справляв чарівне враження. Любовно доглянутий сад оточував тин у сільському стилі. Що могло бути приємнішим? Повівав прохолодний вітерець, дзвеніли невідомі комахи, в повітрі мерехтіли незліченні світлячки. Милуючись струмком, що витікав з-під галереї, супутники Ґендзі пригощалися вином. Господар метушився навколо, немов «закуску шукав»,[58] і Ґендзі, спостерігаючи за ним і згадуючи вчорашню розмову, подумав: «Ось вам людина, що належить до середнього стану».
Здогадуючись, що в домі перебуває жінка, яка прославилася гордою вдачею,[59] Ґендзі захотів побачити її і коли нашорошив вуха, то почув, що в західних покоях хтось є, бо звідти долинав шурхіт одягу й приємні молоді голоси. Почувся і чийсь приглушений сміх. Напевне, служниці підняли ґратчасті вікна, але господар насварив: «Так нечемно!» – а тому їх поспішно опустили. Над внутрішньою перегородкою просочувалося тьмяне світло. Ґендзі підступив до неї, аби хоч щось побачити, але жодної щілини не помітив. Деякий час постояв, прислухаючись. Видно, жінки були неподалік, у головних покоях. Чулося, як вони перешіптуються про нього: «Він занадто серйозний для свого віку. Мабуть, його зовсім не тішить те, що йому так рано підшукали родовиту дружину. А втім, він і тепер не цурається любовних пригод».
Почувши це, Ґендзі, думками якого володіла та, єдина, відчув, як серце його стиснулося від зловісного передчуття: «А що, як доведеться коли-небудь почути плітки й про неї?»
Нічого особливо цікавого в жіночій розмові не було, і він перестав слухати. Встиг лише почути, як хтось із них продекламував у трохи спотвореному вигляді вірш, який він надіслав разом з квіткою «вранішне лице»[60] дочці принца Сікібукьо. «Видно, вміють розважатися, – подумав Ґендзі, – і до віршів небайдужі. То невже я в їхній господині розчаруюся?»
Зайшов господар, повісив
Слова з народної пісні «Коштовний глечик», в якій ідеться про те, що господар поставив перед гостями глечик з вином, а сам побіг шукати закуску на березі – їстівні водорості.
Йдеться про Уцусемі, другу дружину Ійо-но суке.
«