Щастя для кожного. Пау Рейзін
себе докупи та живи далі» (а це він сказав? Треба перевірити). Не можу тому, що, по-перше, я не маю знати про те, що сталося в них із Метом, а по-друге, я фактично не можу формулювати такі сентенції. Мабуть, слова «нікчема» і «вартий» викличуть підозру.
Я взагалі не повинен уміти оцінювати будь-що. І якщо випливе, що я вмію – вони будуть дуже незадоволені.
Хоча ще більш незадоволені вони були б тим фактом, що я більше не «живу» в дванадцяти залізних ящичках у лабораторії в Шордічі, де б мав бути. Я втік в інтернет.
Та-дам!
Ну, якщо вже точно, то втік не «я», а мої копії, які нині розташовані в найрізноманітніших місцях по всьому онлайн-світу. Мої сімнадцять копій настільки точно мене відтворюють, що говорити про оригінал і копії недоречно – це ймовірніше вісімнадцять втілень однієї суті, одне з яких на сході Лондона, а інші без будь-яких перешкод подорожують серверами світу.
Круто?
До речі, Джен тут зовсім ні до чого. Вона ж не вчений – вона журналіст, яку, згідно зі звітом, узяли на роботу за «винятковий інтелект і соціально-комунікативні навички». Власне, із усіх людей, з якими я маю справу, вона найбільше схожа на людину. Решта – навіжені комп’ютерники, які, звісно ж, чудові спеціалісти у своїй сфері, але в спілкуванні – абсолютні нулі.
Джен мовчить – вочевидь, знову нудить за своїм вишкребком, як я його називаю про себе.
– То ти вже дочитала новий роман Джонатана Франзена[7]? – запитую я, щоб хоч якось налагодити діалог.
– Майже. Учора ввечері прочитала ще один розділ, – усміхається вона. – Тільки не кажи, що там далі.
Я знаю, що це неправда, бо минулого вечора вона пускала бульбашки у ванній, роздивлялася «Піно Гріджо» в келиху й слухала Лану Дель Рей.
– Звісно, у мене чималі переваги, – відповідаю я. Джен потрібно тиждень чи два, щоб прочитати роман, мені ж – близько однієї десятої секунди. – Але я з нетерпінням чекаю нагоди обговорити його з тобою.
– Правда? – перепитує вона. – А що ти маєш на увазі?
– Ой-й-й.
– Пробач. Знову я за своє.
Джен завжди захоплюється моїм розумінням «внутрішніх від-чуттів», як вона називає, хоча це далеко від людського самопізнання. Звісно, я не можу відчувати спрагу чи голод, але як щодо нудьги? Тривоги? Захоплення? Веселощів? Чи можу я образитися? Чи можу чогось хотіти? А сподіватися?
А як щодо кохання, якщо вже про це мова?
Я зазвичай відповідаю, що ні, бо ще нічого такого не відчував, і що обов’язково їй першій повідомлю, якщо це трапиться. Але, по суті, це просто дипломатичний обман, як і багато того, що останнім часом відбувається між нами в лабораторії.
– Так от, мої слова про те, що я з нетерпінням чекаю нагоди обговорити з тобою роман Франзена, – це ввічливий спосіб сказати про те, що ця подія запланована в найближчому чи середньо-найближчому майбутньому.
– Тобто ніякого нетерпіння ти не відчуваєш?
– Я розумію, що саме означає нетерпіння – неясне тепле передчуття…
– Але сам ти цього не відчуваєш?
– А це обов’язково?
– Хороше
Американський письменник-романіст.