Плисти проти течії. Том 2. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці
і слухати радіо, іноді ми почуваємо себе самотніми, страшенно самотніми. Іноді нам так хочеться, щоб хтось, як той папуга, сказав нам, що смерті не існує, що це життя має сенс, має мету. І очевидно, що має!
Коли ви бачите стрілу, що летить, ви не замислюєтесь над тим, що вона випущена з луку і летить у ціль. Те життя, яке ми бачимо, – це стріла, яка летить у повітрі, і стріла ця пущена божественним лучником. Колись нас відправили через простір і час, і ми повинні досягти мети, повинні кудись прийти.
Усе наше життя має сенс. Мають сенс наші радощі, тому що вони зміцнюють дух, допомагаючи жити. Мають сенс і наші сум і сльози, адже вони допомагають нам здобути досвід, стати трішки мудрішими, а іноді й трішечки кращими.
Ті, хто розділяв із кимось радість, знають, що це добре, оскільки допомагає підноситись і надихати; ті, хто розділяв із кимось сльози, знають, що це добре, оскільки це породжує спорідненість душ. Адже в житті і в природі немає нічого поганого, все є добрим у глибині потаємного сенсу.
Лекція, прочитана в Мадриді у жовтні 1987 р.
Деміфологізація святих і героїв та її наслідки
Прадавні греки, створюючи міфи і складаючи великі епоси, не намагалися нікого обманювати. Узявши за основу який-небудь історичний сюжет або спираючись на елементи навколишньої дійсності, вони створювали психологічне середовище, що сприяло розвитку внутрішньої сутності людини. Розглянемо найвідоміший із грецьких міфів – «Міф про печеру» із сьомої книги «Держави» Платона.
Міф оповідає про те, що в давні часи існувала печера, в якій обличчям до стіни сиділи закуті в ланцюги люди. Як у театрі або кінозалі, вони бачили лише стіну, на якій миготіли тіні людей, тварин, предметів, що рухалися перед джерелом світла. Люди, що сидять у печері, ніколи не бачили нічого, крім тіней, спроектованих на стіну, й вважали ці тіні реальністю. Їм здавалося, що звуки, які виникають усередині печери, йдуть від людей, тварин і всього, що рухається на екрані. Усі в’язні були переконані в реальності того, що вони спостерігають. Вони вважали, що бачать реальних людей, реальних тварин, реальні предмети, й гадали, що нічого іншого не існує.
За Платоном, якщо один із в’язнів звільняється від своїх пут, він має змогу переконатися в тому, що все те, що бачать і чують люди, які сидять у печері, є лише відгуком та тінню реальних об’єктів, що рухаються у променях світла. Платон каже, що звільнена людина може залишити печеру й вийти назовні. Потроху звикаючи до світла, вона зможе побачити дерева, мерехтіння зірок, сонце й увесь світ, залитий сонячним світлом. Вона зможе почути спів птахів, ходити по траві й пити джерельну воду. І тоді вона захоче повернутися в печеру й розповісти іншим про те, яка справжня реальність, розповісти, що все, що вони досліджували й спостерігали, – нереальне, що істина вища від цього, що вона набагато більша й прекрасніша. Почувши це, в’язні запитують один в одного, чи бачив ще хтось те, про що говорить ця людина. Але ніхто не може підтвердити сказане. Тоді, об’єднавшись у своєму