Плисти проти течії. Том 2. Хорхе Анхель Ліврага Ріцці
один чи розділивши ложе – хіба це означає жити? Жити означає набагато більше; це набагато глибше, це виходить за межі повсякденного. Життя подібне до вітру, що наповнює вітрила човна, допомагаючи нам рухатися вперед. І хоча ніколи не існувало ані Санчо, ані Росинанта, ані велетня Ф’єрабраса, ця історія-притча нам допомагає, тому що в кожному з нас живе герой, у кожному живе мандрівний лицар, що прагне рухатися вперед і мріє про бій з велетнями. З іншого боку, в кожному з нас є і присадкуватий товстун, який говорить: «Ні, спершу підживимося сиром з Ламанчі, а потім можна і в бій». У кожному з нас є і той, й інший.
Треба зупинити деміфологізацію. Нам потрібні нові міфи. Друзі, нам потрібно відтворити культуру, що відкриє нам красу, яка дасть нам можливість жити по-справжньому – так, як нам би хотілося. Нам потрібний світ більш усвідомлений, багатший образами. Подивіться на наші будинки, хоча б на ті, що розташовані в цьому районі, – красиві й добротні. На нових будинках уже немає балконів, прикрашених різьбленням. Сьогодні все робиться заради комфорту. Коли ми хочемо винайняти квартиру, то вже не запитуємо, чи є бібліотека або зала для малювання; нас цікавить метраж кухні чи ванної кімнати, тому що наша цивілізація – цивілізація ванних кімнат. Нас турбує, чи добре працює холодильник, тому що ми створили цивілізацію, де найважливіше – зберегти трохи холодної закуски.
Наших прадідів і прабабусь більше турбувало інше: чи достатньо освітлена зала, щоб писати картини, та чи є в будинку місце, де можна почитати книгу. Внаслідок демі-фологізації ми нічого не цінуємо, ніщо не є для нас справжньою цінністю. Прапори перестали бути прапорами, вони перетворилися для нас на оздоблену тканину. Ми профанізували наших героїв і наші символи. Ми аналізуємо життя і настанови Ісуса, намагаючись з’ясувати, чи не виникли вони через те, що він був закоханий у Марію Магдалину, чи, можливо, в Іуду. При такому підході, що не щадить нічого святого, ми залишаємося без дому, без родини, без батьківщини, без Бога, без Христа, без філософії.
Одна з проблем сучасності – самотність. Ми самотні і, немов загублений серед моря човен, з кожним днем усе більше ламаємося, підточуємося зсередини й ззовні, тому що ми втратили символи, втратили здатність йти слідом за великими, слідом за святими. Якби не залишилося жодної великої людини, жодного святого, то ми повинні були б їх придумати тут і зараз, щоб розповідати про них нашим учням, нашим дітям, новим поколінням, щоб вони могли йти дорогою життя з піднесеною головою. Нехай сьогодні немає Фермопіл, ми повинні їх вигадати й відтворити в нашій поезії, у нашій літературі. Нехай кожен знає, що це не просто скелі. Нехай кожен знає, де велике, а де мале, де глибоке, а де поверхове. Нехай кожен знає, що є духовні й моральні цінності, які важать набагато більше від того, що виміряється кількісно. Хоча сьогодні немає ані королів, ані святих, ми мусимо їх вигадати, щоб знову знайти почуття честі, властиве Сідові, всім відомому Сіду Завойовнику. Одного разу сам король встав перед ним навколішки: «О,