Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
але оскільки ніхто добре не знав, де зараз пан воєвода перебуває, то гінці поїхали, і немов у воду канули. Були звістки, що їх роз’їзди Золотаренка схопили, які тинялися під Волковиськом, грабуючи на власну руку.
Вирішили тоді полковники біля Білостока вибрати тимчасово реґіментаря13, котрий би аж до приїзду пана Сапєги обов’язки командувача над усіма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазі.
Розпочалися процедури та вербування. Військо оголосило, що хоче брати участь у виборах, і то не через депутатів, а загальним голосуванням, яке з цією метою і було влаштовано.
Пан Володийовський, після наради зі своїми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, і при цьому імпонував військам своєю красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнір він був управний і досвідчений. Сам він із вдячності підтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кміциц на таке не хотіли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого віком вибирати, бо реґіментар має і перед громадянами найбільший репрезентувати авторитет.
– А хто ж тоді найстарший? – цікавилися численні голоси.
– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усі обернули голови в його бік.
– Шкода тільки, що хоругви не має, – зітхнув пан Яхович, намісник пана Жеромськогo.
Але інші стали гукати:
– То і що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашій компетенції? Чи це не in liberis sufragiis14? Навіть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що реґіментарем.
Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського і намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:
– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобається! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нікому ні кривди, ні invidio15.
Тоді вчинився страшезний галас. Численні голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Інші ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетніший? Хто більший лицар? Хто досвідченіший жовнір? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе реґіментар!»
– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз більше горлянок.
– На шаблі упертих! – лементували гарячі голови.
– Немає упертих! Unanimitate!16 – відповідав натовп.
– Хай живе! Він Ґуставa-Адольфa здолав! Він Хмельницькому сала за шкуру залив!
– І полковників урятував!
– І шведів під Клеванами розбив!
– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux!17 Vivat! Vivat!
І юрба взялася підкидати шапки, бігати по табору та шукати пана Заглобy.
Той здивувався і розгубився першої миті, бо посади не домагався, хотів її для пана Скшетуськогo і на такий перебіг подій не сподівався.
Тому коли кількатисячний натовп став вигукувати