Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
і ті, хто збором хмелю промишляв, і дроворуби, і рибалки, котрі розставляли верші по зарослому узбережжю Росоги, і винники, і мисливці, і бортники, і бобровники збиралися тепер по більших поселеннях, слухаючи чуток, передаючи один одному новини та радячись, як ворога, якби в пущі з’явився, виганяти.
Пан Кміциц, їдучи зі своїм кортежем, неодноразово зустрічав більші та менші гурти цього люду, одягненого в конопляні сорочки та вовчі, лисячі або ведмежі шкури. Не раз також зупиняли його на переходах і галявинах, питаючи:
– Ти хто такий? Часом не швед?
– Ні! – відповідав пан Анджей.
– Хай тебе Бог захищає!
Полковник із цікавістю приглядався до цих людей, котрі жили в лісових сутінках, й обличчя котрих ніколи не засмагали під відкритим сонцем. Захоплювався їхнім зростом, сміливістю поглядів, щирістю мови та зовсім неселянською відвагою.
Кемличі, котрі їх знали, запевняли пана Анджея, що немає кращих від них стрільців у всій Речі Посполитій. Також молодик зауважив, що всі мали добрі німецькі мушкети, які в Пруссії за шкури вимінювали. Просив їх також свій хист у стрільбі показати і дивувався вправністю, а в душі міркував: «Якби мені довелося загін збирати, тут би його знайшов».
У самому Мишинці здибав шляхтич велику громаду. Понад сотню стрільців тримали кругову оборону місії, бо остерігалися, що шведи сюди насамперед поткнуться, тим більше, що остроленківський староста наказав прорубати дорогу в лісах, аби священикам, котрі в місії жили, дати «до світу доступ».
Хмелярі, котрі свій товар постачали аж уславленим пивоварам Пшасниша і тому вважалися досвідченими людьми, розповідали, що в Ломжі, Остроленці та в самому Пшасниші аж роїться від шведів, котрі там уже господарюють, як у себе вдома, і податки збирають.
Пан Кміциц узявся намовляти курпів, аби не чекали шведів у пущі, а самі вдарили на Остроленку та війну затіяли, і сам викликався їх повести. Велику серед них знайшов охоту, але два священики відмовили їх від такого божевільного вчинку, переконуючи дочекатися, аж весь край підійметься, і передчасним виступом не накликати на себе жорстоку помсту ворога.
Пан Анджей від’їхав, але шкодував про втрачену можливість.
Тільки йому й утіхи залишилось, що переконався, нехай лише хоча б десь займеться, то ні Речі Посполитій, ні королеві не забракне в цих місцях захисників. «Якщо так само є й деінде, то можна було б починати», – гадав парубок.
І гаряча його вдача рвалася до рішучих дій, але розум зупиняв: «Курпи самі шведів не здолають. Проїдеш ще шмат країни, оглядайся, придивляйся, а потім послухай королівський наказ».
Тому їхав далі. Вибравшись із глибоких пущ на лісові рубежі, в околицю, густіше заселену, помітив парубок по всіх селах незвичайний рух. По всіх шляхах повно було шляхти, що пересувалася в бричках, тарантасах, екіпажах або верхи. Все це рухалося до найближчих міст і містечок, щоб особисто шведським комендантам складати присягу на вірність новому королю. Видавали їм за це свідоцтва, які мали їхні маєтки