Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
лежав. Такої пекельної муки він не зазнав навіть у лісовій хатинці Кемличів.
Почувався сильним, здоровим, запальним, душа рвалася в ньому до того, щоб щось робити, щоб діяти, а тут усі дороги були заказані, хоч бийся головою об стіну, немає виходу, немає порятунку і немає надії!
Перемучившись усю ніч на ліжку, схопився вдосвіта, побудив людей і рушив із ними вперед. Їхав до Варшави, але й сам не знав, навіщо і для чого? Був би на Січ утік із відчаю, якби б не те, що часи змінилися і що Хмельницький разом із Бутурліним притиснули самого великого коронного гетьмана під Городком, розносячи при цьому вогонь і меч на південно-східні околиці Речі Посполитої та запускаючи аж під Люблін свої хижі кігті.
Дорогою до Пултуськa зустрічав пан Анджей шведські загони, що ескортували підводи з продовольством, збіжжям, хлібами, пивом і стадами всілякої худоби. При стадах і фірах ішли громади селян або дрібної шляхти, що плакали і стогнали, бо їх за підводами по кільканадцять миль тягли. Щасливий був той, кому з возом додому повернутися дозволили, бо таке не завжди траплялося, адже після доставки припасів змушували селян і товариство до інших робіт – відбудови замків, спорудження шоп і складів.
Бачив також пан Кміциц, що поблизу Пултуськa суворіше обходилися шведи з людьми, ніж у Пшасниші, і не міг до пуття збагнути, випитував про все шляхту, що зустрічалася дорогою.
– Чим ближче до Варшави поїдете, – розповідав один подорожній, – то гіршими гнобителями стають. Де свіжо прийдуть і ще не убезпечаться, там ще ласкаві, королівські укази проти свавілля шанують і капітуляцію проголошують. Але де вже почуваються впевнено і де ґрунтовно замки місцеві заселили, там відразу ж усі обіцянки ламають, не церемоняться, кривдять, обдирають, грабують, на костели, священиків і навіть на черниць руки підіймають. Тут іще нічого, а в самій Великій Польщі таке робиться, що й слів описати бракує.
Тут узявся розповідати шляхтич, що ж робилося у Великій Польщі, яких шкуродерств, насильств і вбивств припускався жорстокий ворог, як пальці в курки вкручували, муками морили, щоб грошима розжитися, як провінційного владику Бранецького у самій Познані вбили, а з простим людом поводилися так жахливо, що волосся від самої згадки на голові ворушилося.
– Дійде до такого й усюди, – правив далі шляхтич. – Божа кара. Останній суд наближається. Щораз гірше і гірше, а порятунку нізвідки взятися!..
– Дивно мені це, – зауважив пан Кміциц, – бо я нетутешній і людських настроїв у цих краях не знаю, чому ж ви зносите терпляче такі утиски, самі шляхтою та лицарями будучи?
– А з чим нам повставати? – відповів шляхтич. – З чим?.. У їхніх руках замки, фортеці, гармати, порох, мушкети, а в нас навіть пташниці31 повідбирали. Була ще надія на пана Чарнецького, але коли він у полоні, а король у Сілезії, хто про опір подбає?.. Руки є, лише немає нічого в руках і голови немає.
– І надії немає! – глухо додав пан Кміциц.
Тут обірвали вони розмову, бо прибув шведський