Потоп. Том II. Генрик Сенкевич
обрядів переслідували, вона їм притулок забезпечила і свободу їхньої блюзнірської віри.
Тут шляхтич замовк і глипнув неспокійно на пана Кміцицa.
– Але ви ж казали, що з Княжої Пруссії, то, може, й ви лютеранин?
– Хай мене Бог від цього боронить, – спростував пан Анджей. – З Пруссії я прибув, але роду здавна католицького, бо ми в Пруссію з Литви прийшли.
– Хвала Всевишньому, бо я вже злякався. Шановний пане, attinet quod33 Литви, то й там дисидентів достатньо, і вождя свого могутнього в Радзвиліллі мають, котрий таким великим зрадником виявився, що хіба з одним паном Радзейовським рівнятися може.
– Щоб йому чорти душу з горла витягнули, перш ніж новий рік настане! – вигукнув злісно пан Кміциц.
– Амінь! – підсумував шляхтич. – А також його слугам і помічникам, його катам, про котрих аж сюди до нас звістки дійшли, а без них він не зважився б на згубу вітчизни.
Пан Кміциц зблід і не сказав ні слова. Не питав також, не смів питати, про котрих це помічників, слуг і катів той шляхтич торочить.
Їдучи повільно, доїхали пізно ввечері до Пултуськa. Там пана Кміцицa викликали до єпископського палацу, alias34 замку, щоб комендантові представився.
– Я постачаю коней військам його шведської величності, – рапортував пан Анджей, – і я маю квитанції, з якими до Варшави по гроші їду.
Полковник Ізраель (таким було прізвище цього коменданта) усміхнувся у вуса і промовив:
– То покваптесь, пане, поспішіть, і візьміть назад підводу, щоб мати на чому ті гроші везти.
– Дякую за пораду, – вклонився пан Анджей. – Я так розумію, що ваша милість насміхається собі з мене. Але я по своє поїду, хоч би мені до самого короля їхати довелося!
– Їдьте, свого не даруйте! – сказав швед. – Адекватне відшкодування вам належиться.
– Прийде такий час, що мені заплатять! – відрубав пан Кміциц і вийшов.
У самому місті він знову втрапив на урочистості, бо свято з причини, що взяли Краків, три дні тривати мало. Дізнався парубок, однак, що в Пшасниші, можливо, трохи перебільшили шведський тріумф. Пан каштелян київський не лише не потрапив у неволю, а й навіть отримав право вийти з військом, зброєю та запаленими ґнотами при гарматах із міста. Подейкують, що він подався на Сілезію. Хоч і невелика це була втіха, та все ж утіха.
У Пултуську зосередилися значні сили, які звідти під проводом Ізраеля мали вирушати під прусський кордон, аби налякати електора, тому ні місто, ні замок, хоча й дуже обширний, ні передмістя, не могли розмістити жовнірів. Тут уперше побачив також пан Кміциц військо, що в костелі стояло. У прекрасному готичному соборі, подарованому понад двісті років тому єпископом Ґіжицьким, зупинилася наймана німецька піхота. Приміщення святині було освітлене, як під час урочистої меси, бо на кам’яній підлозі порозкладали ватри. Казани диміли на вогнищах. Навколо діжок із пивом скупчилися чужі жовніри, в основному старі грабіжники, котрі всю католицьку Німеччину сплюндрували і котрим,