Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
і не армія, а похоронна процесія! – подейкували старі воїни в таборі Яна-Казимира.
Таку ж думку поділяла і більшість шведських офіцерів.
Сам же король повторював, що на Львів іде, але дурив і себе, і своїх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, він навіть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львові перебуває, бо міг відступити хоч на Поділля, щоб вивести за собою ворога в далекі степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.
Пішов Дуґлас під Перемишль долю випробувати, чи не захотіла б принаймні ця фортеця здатися. Повернувся не лише ні з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повільно, але невблаганно. Всі чутки, що долинали до шведського табору, були тільки її підтвердженням. Щодня надходили нові і щоразу грізніші.
– Пан Сапєгa йде, він уже в Томашевi! – повідомляли одного дня.
– Пан Любомирський насувається з Передгір’я з військом і горянами! – інформували наступного.
І знову потім:
– Король веде кварту6 і сто тисяч орди! З паном Сапєгою з’єднався!
Були між цими депешами життя і смерті як правда, так і дезінформація, але всі сіяли жах. Дух війська впав. Колись, як тільки Карл власною персоною з’являвся перед полками, його вітали тисячоголосі вигуки, в яких звучала надія на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухі та німі. Зате біля вогнищ зголоднілі та потомлені смертельно солдати більше гомоніли про пана Чарнецького, ніж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна річ! Коли впродовж кількох днів не зник жоден роз’їзд, коли кілька ночей спливло без тривог, без вигуків «Алла» і «Бий, убий», неспокій наростав ще більший.
– Чарнецький зачаївся. Бог зна, що він задумав! – повторювали солдати.
Карл зупинився на кілька днів у Ярославі, міркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржі хворих жовнірів, котрих у таборі було безліч, і відсилали рікою до Сандомирa, найближчого укріпленого міста, яке ще залишалось у шведських руках. Після завершення цієї роботи, коли саме прийшли звістки про те, що Ян-Казимир залишив Львів, вирішив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебуває.
З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.
– Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, – сказав йому король на прощання.
І справді, багато від цього роз’їзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.
Тому Канненберґ отримав найбоєздатніших солдатів і найкращих коней. Вибір був зроблений тим старанніший, що полковник не міг із собою брати ні піхоту, ні гармати, тому були потрібні такі люди, котрі могли б у чистому полі з шаблею в руці протистояти польській кінноті.
Дня 20 березня роз’їзд відбув.