Потоп. Том III. Генрик Сенкевич
Знав зрештою, що все скінчилося б відкритим боєм, бо такого воїна, як шведський король, і таку навчену армію не заскочиш зненацька. Пан Заглобa, убачивши незмінність позиції старости в цьому питанні, ще більше наполягав та обіцяв, що сам вилазку проведе.
– Занадто, пане, ви до крові спраглі! – відповів Собіпан. – Нам добре, шведам погано, то якого біса до них пертися? Ви полягти можете, а мені потрібен хороший радник, бо ви тим дотепом так гарно Форґеля збештали, про Нідерланди згадавши.
Пан Заглобa відповів, що не може всидіти за мурами, так йому до шведів свербить, але був змушений скоритися.
Тому з огляду на відсутність інших занять час свій гаяв літній шляхтич на мурах серед жовнірів, застерігаючи й авторитетні поради роздаючи, які всі з неабиякою повагою слухали, маючи його за воїна дуже досвідченого й одного в Речі Посполитій із найкращих. А той тішився в душі, споглядаючи на захисників і на лицарський запал.
– Пане Міхале! – казав він панові Володийовськoму. – Інший уже дух у Речі Посполитій і в шляхти, інші часи. Ніхто вже про зраду та про капітуляцію навіть не думає, натомість кожен із прихильності до Речі Посполитої та монархії готовий краще життя віддати, ніж кроком ворогові поступитися. Пам’ятаєте, як рік тому з усіх боків чулося: цей зрадив, той зрадив, той протекцію прийняв, а тепер шведи вже більше за нас протекції потребують, і якщо дідько їм її не забезпечить, то незабаром їх усіх вхопить. Бо ми тут маємо животи такі повні, що барабанщики могли б по них дубасити, а їм голод кишки очищає і батоги з них крутить.
Пан Заглобa мав рацію. Шведська армія не мала з собою запасів продовольства і для вісімнадцяти тисяч людей, не рахуючи коней, не було звідки їх одержати. Адже пан староста ще до приходу ворога постягав на кільканадцять миль навколо фураж, провіант, людську та кінську силу з усіх своїх володінь. У віддалених же околицях країни аж роїлося від загонів конфедератів, зграй озброєних селян, тому роз’їзди з табору за продовольством виходити не могли, бо тут же за табором їх певна смерть чекала.
До того ж пан Чарнецький не пішов на Завісля, а й далі кружляв навколо шведської армії, як хижий звір біля вівчарні. Повернулися нічні тривоги, зникали без вісті менші загони. Неподалік від Красникa з’явилися ще якісь польські війська, які сполучення з Віслою відтяли. А ще прийшла звістка, що пан Павел Сапєгa з потужною литовською армією йде з півночі, що по дорозі побіжно знищив гарнізон у Любліні, місто взяв і комуніком прямує до Замостя.
Бачив цей жахливий стан найдосвідченіший із шведських полководців, старий Віттемберґ, і відверто виклав усе королеві.
– Я знаю, – казав він, – що геній вашої королівської величності дива творить, але якщо про буденні речі йдеться, то нас голод зморить, а коли ворог на виснажених наступатиме, то забракне нам навіть сил утікати.
– Якби я в цій фортеці осів, – задумався король, – то за два місяці війну закінчив би.
– На таку фортецю навіть року облоги замало.
Король у душі визнавав слушність старого