Гойдалка. Володимир Єшкілєв
оглянути «апельсин» з усіх боків. – Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.
– Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, – перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. – Сідай, Алексе.
– І що ми там загубили?
– Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.
– Круто.
– Ще б пак! – командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. – Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.
– Ми військові…
– Так-так. Повчи мене, – примружився Зоран. – Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.
– Вибачте.
– Ти певно забув: ми на «ти».
– Вибач.
– Отак краще… Я ж не проти наказів, брате, – Зоран налив і прирівняв кількість напою у склянках. – Офіцер Імперії не може бути проти наказів. Ти ж розумієш… Але ж ми… Ми, військові, тепер зовсім поза грою. Зовсім… Рептилоїди, жриці… Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що імператорові видніше. Так? От, бачиш… А отець-командир тобі скаже, що нами тепер править не брат наш Теслен. Нами править Її Величність Преподобна імператриця Сайкс.
Я помиляюсь? Не чую?
– Я не лізу до політики, – звертання «брате» сьогодні не розчулило, а радше насторожило Вольска. З командором щось відбувалось. Щось його гризло зсередини. І природа цієї гризоти непокоїла ксенобіолога.
– Не лізь, не лізь, брате, хто ж проти… Але невдовзі – дуже-дуже скоро – політика сама залізе до тебе. Та що я кажу: вже залізла. Де тепер твоя Шерма?
– Моя?
– Твоя. Ти ж все ще її кохаєш.
– Я б…
– Кохаєш, брате. Я знаю. Сниться вона тобі… – Зоран підніс склянку до рівня очей, примружився на світло, що виблискувало крізь рідину. – Давай вип’ємо за любов. За істинне цілковите земне кохання. Щоб тривало!
– Хай буде так.
– До дна, – не забув нагадати далекий нащадок балканських слов’ян перед тим, як спорожнити склянку.
Вольск вкотре подивувався незвичному відчуттю одночасно пекучого і животворного струму у стравоході. Жодний інший напій не дарував такого поєднання.
«Ефект натурального продукту», – припустив ксенобіолог, відправляючи склянку до утилізатора.
Йому здалось, що погляд Зорана спрямовано повз брата-Стража, повз панель, повз тривимірне зображення Матері Зірок, повз рубку. Повз цілу систему Таліс. Що дивиться капітан-командор у те заповідане й невидиме іншим, де справжні воїни Імперії відчувають твердий ґрунт під ногами.
Ґвен Вей здивувалась, побачивши у щілині між