Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Напівживий, вчепився він щосили

      у землю, що її вкривала мла,

      щоб хвиля в море знов його не змила

      і в пекло те назад не потягла.

      Він не радів, уникнувши могили, —

      натомість переконаність росла,

      що краще б він загинув в океані,

      ніж тут, де тільки скелі первозданні.

      Зіп’ястися стараючись на ноги,

      наполовину випростався він,

      та підвестись йому забракло змоги

      з тремтливих і знесилених колін.

      Він озирнувся, мов з перестороги —

      його обстали скелі з трьох сторін,

      а море піну хлюпало безсило

      на труп, який до берега прибило.

      Жуан відчув, як все перед очима

      від погляду на труп той попливло

      і памороч обсіла незборима,

      і з рук безсилих випало весло.

      Здавалося, попереду щось блима,

      кудись його, безтямного, несло,

      а він лежав, гарніший в первоцвіті

      за все, що з праху створене на світі.

      Чи довго він пробув у непритомі,

      Жуан не знав. Здавалося нараз —

      і день, і ніч завмерли, нерухомі,

      неначе зупинився раптом час,

      аж поки серце стислося в судомі

      і порух крові знов його не стряс.

      Смерть випускала з пазурів людину,

      та неохоче, мовби на хвилину.

      Спочатку приверзлося, наче знову

      він у човні, а берег той – мара.

      І розпач раптом душу юнакову

      опанував, неначе він вмира.

      Але свідомість скинула закови,

      з душі тяжка звалилася гора,

      і дівчину, що вразила красою,

      побачив раптом він перед собою.

      Схилившись, наче в ніжному поклоні,

      зігріти ладна подихом своїм,

      вона йому рукою терла скроні,

      життя поволі зроджуючи в нім,

      зволожувала очі напівсонні,

      мов силу в тілі будячи слабкім,

      і вирвалося з уст його зітхання,

      як нагорода за її старання.

      Вона дала вина йому й укрила,

      зручніше уложивши на піску,

      і до щоки блідої притулила

      свою, налиту полум’ям, щоку;

      волосся розчесала й просушила,

      турботу виявляючи таку,

      що, коли він від доторків стенався,

      здригалася судомно і вона вся.

      Чекала покоївка бездоганна

      неподалік – у затінку скали.

      Удвох вони в печеру Дон Жуана

      внесли й багаття поруч розвели.

      Та господиня вишукано вбрана

      аж осліпила зір його, коли

      осяяло її раптове світло

      і в променях лице її розквітло.

      Разок монет світився металево

      на мармурі дівочого чола,

      і брови розліталися, як мева,

      і шкіра оксамитною була.

      І хоч на зріст ця горда королева,

      здавалось, як для жінки, й