Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      І до двохсот ще дев’ять додалося,

      а в решти мало теж було надій.

      І в гаморі морського стоголосся

      живі мовчазно висловили свій

      сердечний жаль, що вмерти довелося

      ще дев’ятьом у гибелі морській, —

      тим паче, що з нещасними пропало

      барильце з ромом та копчене сало.

      Червоне сонце вибилось на обрій,

      зловісне, мовби вмите у крові,

      затамувавши в усмішці недобрій

      лихе знання про випроби нові.

      Ковток вина і хліб солоно-мокрий

      одержали нарешті півживі,

      закутані в плащі свої подерті,

      мандрівники, які чекали смерті.

      Було їх тридцять душ в судні малому.

      Всі збилися в нестерпній тісноті,

      що не давала рухатись нікому.

      Тож між собою вирішили: ті,

      що вже не в силі зборювати втому,

      лежатимуть, а дужі й молоді

      стоятимуть, хоч тільки й захищало

      від вітру їх небесне покривало.

      Відомо, що стремління будь-що жити

      подовжує і хворому життя.

      Його жінки спроможні вкоротити

      і друзі, що не знають каяття.

      Лише надія здатна сполучити

      те, що Атропа104 ріже без пуття.

      Відчай – смертельний ворог довголіття,

      як встиг уже нарешті зрозуміть я.

      Пенсіонери, кажуть, набагато

      живуть за інших довше – і, мабуть,

      через свою властивість дратувати

      людей, за кошт яких вони живуть.

      Ось через що, несхильні поспішати,

      з них принципово декотрі не мруть.

      І я колись на безгрошів’я хворів,

      та був завжди в лабетах кредиторів…

      Всі люди в море кинуті несите

      твердішають, мов кремінь стрімчаків,

      через своє стремління будь-що жити

      у світі, котрий їх не пожалів.

      Від Ноя їм аварії терпіти

      доводиться на сотнях кораблів,

      так само, як на капері, в якому

      і аргонавти плавали потому.

      Та люди – це тварини м’ясоїдні,

      як тигри, чи акули, чи вовки, —

      не кулики – оті болотні злидні,

      у котрих невибагливі смаки.

      Хоч, власне, трави досить апетитні

      їм споживати теж було б з руки;

      чомусь вважають люди непутящі,

      що м’ясо перетравлюється краще.

      Так і в човні нещасному гадали.

      На третій день постав на морі штиль —

      нарешті змогу все-таки дістали

      заснути після каторжних зусиль.

      А вранці, зголоднілі, мов шакали,

      накинулися на поживну гниль,

      хоч слід було подумати сьогодні,

      що й завтра будуть теж вони голодні.

      Проте не важко наслідки вгадати:

      як тільки все доїли й допили,

      то й зрозуміли ясно, що розплати

      за