Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Так, батьківщини межі здаленілі

      спроможні душу збурити сумну!

      Відчули це народи навіть цілі,

      коли рушали з дому на війну.

      Прощання… Очі в мить оту зболілі

      позбавити надовго можуть сну —

      і від чужого двору або хати

      буває зір не легко відірвати.

      Жуан лишав там доброго багато —

      і матір, і коханку молоду,

      а це не те, що жінку залишати,

      хоч все у тебе з нею й до ладу!

      І недруга нелегко виряджати…

      Та тяжчого я лиха не знайду,

      аніж створіння кидати кохане —

      принаймні доки ще щось не нагряне.

      Немов єврей на ріках Вавилону,

      Жуан і свій оплакував Сіон.

      І я пустив би крапельку солону,

      та сльози не беруть мене в полон.

      Мандруйте, люди, з юності до скону,

      це бадьорить і розвіває сон!

      Можливо, згодом нишком у валізу

      до вас і я з романом цим пролізу.

      Він відпливав, з морською гіркотою

      змішавши сліз гарячі ручаї.

      «Краса – красі!»101 (Цитатою меткою

      люблю знання підкреслити свої!

      І королева датська над труною

      Офелії вжила також її.)

      Жуан зітхав, і витирав обличчя,

      і виправитись клявся якнайшвидше.

      «Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —

      він вигукнув. – Можливо, в далині

      життям своїм платити за невдачу,

      як всім вигнанцям, суджено мені.

      І, Джуліє, прощай, бо не побачу

      я вже тебе в далекій стороні!»

      Він лист від неї видобув з кишені

      і прочитав слова її натхненні.

      «О, я тебе ніколи не забуду!

      Та випариться швидше океан,

      ніж в непрощенну я впаду облуду

      і на подібний зважуся обман.

      Нехай Господь віддасть мене до суду,

      якщо лихий затьмить мене дурман!»

      Тут хвиля враз ударила супроти,

      і він замовк від нападу нудоти.

      «Та швидше небо зіллється з землею!» —

      (а напади все дужчі почались).

      «Краси немає схожої з твоєю!

      (Допоможіть зійти мені униз.

      Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)

      О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»

      Але нудота почалась така вже,

      що він замовк – замало не назавше.

      Він болі відчував такі великі

      в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,

      що мучать, незважаючи на ліки,

      коли коханка зраджує чи друг,

      чи ми когось втрачаємо навіки

      і гинемо й самі, як від недуг.

      Він ще пишніше мовив би, ніж доти,

      коли б не напад дикої блювоти.

      Кохання – річ капризна. Лихоманку

      саме із примхи власної завдасть.

      А випадковий нежить схопиш зранку

      та чхнеш – і зникне геть його напасть.

      Кохання