Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Тепер мені вже тридцять пролунало —

      вже сивіти й волосся почало.

      Час про перуку дбати. Та чимало

      сивин уже і серце здобуло!

      (Що буде в сорок?) Так моє невдало

      раніш за весну літо одцвіло…

      Життя прожито й гроші. Непокора

      моя тепер слабіша, ніж учора.

      Невже у душу, памороззю вкриту,

      не западе вже свіжість, що могла

      добути радість відгомонів світу,

      як мед, що з квітки п’є його бджола?

      Невже його нема у надрах цвіту?

      Ні, він іде не з того джерела,

      а з нашого уміння розпізнати

      у кожній квітці власні аромати.

      Ти, серце, замінити вже ніколи

      не зможеш світу цілого мені.

      Колись його ввібравши видноколи,

      ти б’єшся вже тепер в самотині.

      Нема солодких мрій уже. Хоч кволе,

      ти відтоді не стало гіршим, ні.

      З’явилася досвідченість серйозна,

      хоч де було узятися їй, – хтозна.

      Минула зваба ніжного похмілля —

      дівчат, жінок, а особливо вдів, —

      вже через них дійти до божевілля

      я не спроможний нині, як умів.

      Не п’ю бордо і не роблю зусилля,

      щоб натяк на взаємність завиднів

      і щоб, як всі джентльмени, ґандж надбати,

      я скнарою тепер волію стати.

      Я честолюбства не плекав до скону, —

      стражданню й насолодам недарма

      його приніс я в жертву безборонну.

      І ось плоди старань мого ума:

      тепер кажу, як голова Бекона97

      рекла: «Є час, був час, часу нема».

      Так, світлу юність з мріями ясними

      я передчасно обміняв на рими!

      У чому зваба слави? Чи не в тому,

      щоб аркуш вірші сповнили й пісні?

      Це – висхід на вершину, що в густому

      довічно потопає тумані.

      Чи ради того в захваті святому

      ми пишемо поеми в наші дні,

      аби портрети наші виставляли,

      коли згниють в землі оригінали?

      На що ж надія? Першу піраміду

      колись Хеопс98 для себе спорудив,

      вважаючи, що славі дітись ніде,

      коли свій труп у ній він прихистив.

      Але нема від мумії і сліду —

      знайшлись цікаві до подібних див.

      Чи ж варто домагатись монументу,

      коли й Хеопса знищено дощенту!

      А я – філософ. Я собі невпинно

      повторюю відоме і старе:

      з живої плоті доля робить сіно,

      усе, що народилося, помре.

      Якщо одержав молодість, як віно,

      то час її все рівно відбере.

      Отож радій, що дні прожив хороші,

      молися Богу й заощаджуй гроші.

      Тепер дозвольте, милий мій читачу

      і ще миліший пане покупець,

      потиснути