Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Я б не жалів його, бо хлопець щойно

      вчинив тяжкий і непрощенний гріх.

      В шістнадцять літ вражає він незгойно.

      В такому віці злочинів своїх

      сумлінням виміряти недостойно.

      Це в шістдесят, пригадуючи їх,

      ми мріємо, аби чорти запеклі

      вагу їм трохи зменшили у пеклі.

      Та цю пригоду добре пояснили

      усім відомі хроніки старі:

      як цар Давид87 постарів, відмінили

      пігулки та мікстури лікарі

      і прописали, щоб додати сили,

      йому гарненьку жінку до зорі.

      Але Давида оживила люба,

      а Дон Жуан ледь-ледь не врізав дуба…

      Та що було робити їм? Щомиті

      міг дон Альфонсо знову увійти.

      Всі звивини у мозку перериті

      були уже в Антонії. Знайти

      вона не вміла засоби невжиті —

      як Джулії безпеки досягти.

      А Джулія мовчала і з нестями

      до Дон Жуана тислася устами.

      Уста злилися врешті і, розкуті,

      знов їхні почуття сягнули меж.

      Була готова пристрасть спалахнути,

      і небезпеку нехтуючи теж.

      «Та годі пустувати, шалапути!» —

      лайнула їх Антонія. Та все ж

      всміхнулася, хоч трохи й сухувато:

      «Найкраще в шафі красеня сховати.

      Тож відкладіть-бо гру свою дитячу

      та в руки хоч на мить себе візьміть!

      Що вийде з цього, я чудово бачу:

      все це скінчиться кров’ю мимохіть.

      Ви помрете, а я роботу втрачу,

      а пані честь жіночу заплямить!

      І все це через милу вашу пику…

      Не регочіться! І поменше крику!

      Нехай би він хоч справжній був мужчина…

      (Ховайтеся ж!), хоч років тридцяти.

      Дивуюся з вас, пані: це ж дитина!

      (Та й дон Альфонсо може увійти!)

      Ну ось: замкнулись в шафі… Молодчина!

      А далі що? О, господи прости!

      (Ви ж, Дон Жуане, не озвіться звідти!

      Та ще вночі не здумайте хропіти!)».

      Тепер, після тривалого вагання

      Альфонсо вже без почту увійшов

      і покоївки припинив повчання,

      що становили сенс її розмов.

      Він їй сказав: «Ідіть, пора не рання».

      І за таких невигідних умов

      Антонія досвідчена і дійшла

      взяла свою свічу і тихо вийшла.

      І ось, сум’яття борючи безкрає,

      Альфонсо розпочав свій монолог:

      підстав для перепрошень він не має,

      хоч засудив свій вчинок – бачить Бог.

      Та є причини – він їх приховає,

      чому здійнявся цей переполох…

      Він нітився, і фраза його кожна

      заплутана була й пустопорожня.

      Та