Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      «Я вже казав вам п’ятдесят разів» —

      так гнівна починається догана.

      «У віршах цих по п’ятдесят рядків» —

      це означає (звістка препогана!),

      що вам поет читати їх схотів.

      У п’ятдесят – любов не бездоганна,

      хоча її відомий сурогат

      купити можна теж за п’ятдесят.

      Але Альфонсо Джулія любила

      і чесною дружиною була —

      примусити б її ніяка сила

      подружню честь зганьбити не могла.

      І певна в тому, Джулія премила

      правицю Дон Жуанову взяла:

      і треба ж так невдало помилиться —

      здалося їй, що це її правиця!

      Так само несподівано щокою

      відчула і руки його тепло.

      А зір пашів цнотливістю такою,

      що й вгамувати сили не було.

      Дарма Інеси, повне неспокою,

      передчуття цих двох не розвело!

      Чи, може, хибним виявився засіб?

      Моя матуся так не повелася б.

      У нього очі сяяли незвично,

      немов благали: «Дужче потискай!»

      І потиск був, звичайно, платонічний…

      Вона б від нього, як велить звичай,

      негайно відсахнулася велично,

      як од змії отруйної – і край,

      якби підозрівала, що дружина

      поводитись так з іншим не повинна.

      Жуан вчинив, як з радісного дива

      і ви вчинили б, я гадаю, теж —

      припав до ручки вдячно і поштиво,

      і знітився, мов крикнув: «Не бентеж!»

      Кохання спершу діє соромливо…

      Та знітилась і Джулія. Але ж

      долала не душі несамовитість,

      а страх, що голос зірветься і видасть.

      А місяць звис і з темряви нічної

      палав огнем диявольських натхнень.

      Під ним не всидиш в тиші та спокої,

      бо голова – неначе п’яна впень.

      За дві години ночі отакої

      накоїш більше, як за довгий день…

      І як при цьому вигляд немовляти

      наш баламут спромігся зберігати!

      Цей дивний час спокою чарівного

      тамує звабу в схованках своїх —

      байдужим не лишає він нікого

      і самовлади позбавляє всіх.

      Сліпуче срібло променя нічного

      вселяє млость солодку, наче гріх,

      і почуття, які хвилюють душу,

      назвати незбагненними я мушу.

      Біля Жуана Джулія тремтіла,

      його відчувши руку на собі.

      Неначе і пручалася невміло,

      але не вивільнялась в боротьбі.

      А потім… Потім, хоч і не хотіла…

      Та краще вже мовчати, далебі!

      Я каюся і червонію знову —

      дарма і розпочав про це розмову.

      Платоне80! О вигаднику й фантасте!

      З підмогою своєї маячні

      та спроб на людство вплинути зубасте

      дорогу ти, як видиться мені,

      зумів до аморальності прокласти

      прямішу, ніж поети визначні.

      Ти шарлатан, наївний, як малятко,

      чи