Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Отож він спершу гарна був дитина,

      як говорив не раз я перед цим,

      в дванадцять мати вже була повинна

      пишатись навіть підлітком таким.

      Щоправда, часом вибухи у сина

      траплялися, властиві молодим,

      але загал їх легко переносив,

      допоки формувався цей філософ.

      Я з висновком своїм не поспішаю,

      бо добре знав Жуанових батьків

      і щось розпізнавати, як гадаю,

      в людських серцях навчитися зумів.

      До того ж я і наміру не маю

      по матерях судити про синів,

      та й не люблю я злого лихослів’я —

      його завжди уникнути умів я.

      Отож мовчу. І є на те причина.

      Скажу лише: якби мені свого

      доводилось виховувати сина,

      я б день і ніч не змушував його

      читати катехізис, і дитина

      пішла б до школи вчитися того,

      чого навчився я в її гостинних

      і пам’ятних мені до скону стінах.

      Учитись там! Хвалитися не стану.

      Та й не вернуть минулого назад!

      Не вводитиму грецькою в оману —

      її забув я зовсім… Verbum sat!71

      Хоч сам здобув освіту я й погану,

      та все-таки, я думаю, хлоп’ят

      не так потрібно нині научати,

      як Дон Жуана научала мати.

      В шістнадцять літ він гарний був до біса,

      стрункий і худорлявий, наче паж,

      хоч не такий, як пажі ті, гульвіса.

      Та входила завжди Інеса в раж,

      коли його якась потвора лиса

      дорослим називала – терпла аж.

      Бо передчасність, як вважала ненька,

      великий ґандж і хиба чималенька.

      Були у неї друзі бездоганні,

      та Джулія трояндою цвіла,

      і – ні! – не поступилася б Діані.

      Краса її природною була,

      як пас Венери, сіль, що в океані,

      чи Купідонів лук або стріла.

      Хоч порівняння, котрих уживаю,

      вже досить заяложені, я знаю.

      Очей її блискучість і принаду

      їй мавританська кров передала.

      (В Іспанії вважають це за ваду,

      хоч в тім провина Джулії мала).

      Як Боабділ, лишаючи Гранаду,72

      до Африки тікав не спроквола,

      в Іспанії лишилась прабабуся, —

      чи справа в ній, сказати не беруся.

      Її з якимсь гідальго одружили,

      коли настав одружуватись строк.

      Йому б, напевне, предки не простили

      такий зухвалий і ганебний крок —

      самі вони старалися щосили

      лише племінниць брати і тіток,

      хоч всім відомо – шлюб такого роду

      здебільшого погіршує породу.

      Цих двоє перемішувачів крові,

      хоч і були батькам, як в серце ніж,

      та