Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      І все-таки вона це уявила:

      Жуан уже дорослий і змужнів,

      вона – вдова, до того ж дуже мила…

      Хай через кілька років, а не днів.

      Набув би повноти душі та тіла,

      то й у коханні більше б розумів…

      В коханні серафима молодого,

      що перед цим говорено про нього.

      Та досить вже про Джулію. Пора вже

      поволі й до Жуана перейти.

      Що коїлося в серці не добравши,

      він, як Медея77, рано розцвісти

      зумів, але, розгублений, не знав ще,

      якої досягнути висоти

      змогла у ньому пристрасть, що безкрає

      чоловікам блаженство обіцяє.

      Розгублений, Жуан тікав до гаю,

      блукав блідий і стомлений з лиця,

      і, самоти шукаючи з відчаю,

      не знав, що значить стомленість оця.

      Що ж, самоту і сам я полюбляю,

      та самоту султана – не ченця.

      І ліс люблю – не з гротом поокремим,

      а краще, так би мовити, з гаремом.

      Поет сказав чудово: «О кохання!

      Лиш в захваті й безпеці настає

      у пристрасті почате царювання

      безмежне та божественне твоє!»

      Не ставитиму зайвих запитань я,

      і все-таки одне у мене є:

      як поєднати з захватом безпеку,

      таку від нього рисами далеку?

      Поет в рядках, що ви їх прочитали,

      в свідомості усіх лишивши слід,

      жадав, щоб люди клопоту не мали —

      і тільки так їх розуміти слід.

      Він не хотів, щоб марно турбували,

      коли він любить або їсть обід.

      Що ж до безпеки… Раджу вам до хати

      лише певніше двері замикати.

      Жуан блукав над берегом у тиші,

      в журбі й сум’ятті падав на траву…

      В таких місцях поет поему пише

      або сюжети бачить наяву.

      Тут і читати створене зручніше.

      Проте я застереження вживу:

      якщо не Вордсворт виростив ті квіти

      і можна щось у творі зрозуміти.

      Він так поринув у свої глибини

      (не Вордсворт, а Жуан), що самота

      зняла душевний біль до половини.

      Та він не знав, що пристрасність ота

      і хижа спрага значити повинна,

      і, на свої не зваживши літа,

      зробився метафізиком побожним —

      цілком, здається, Колріджу тотожним.

      Він розпочав про всесвіт міркувати,

      про зорі та вогонь, як Прометей,

      про землетруси та аеростати,

      про війни й анатомію людей, —

      про все, що заважає нам пізнати

      великий світ непізнаний оцей,

      і врешті, захлинувшись від любові, —

      про очі донни Джулії чудові.

      У тому, хто думки такі плекає,

      глибокодумність, а не простоту

      завжди мудрець досвідчений