Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Не поспішайте тільки убивати,

      якщо сивин устиг він досягти.

      Та й чоловік не має ревнувати —

      адже йому нема ще й тридцяти!

      Не думала моя покійна мати,

      що в світі є такі, як ви, кати…

      Я плачу, хоч нема такої звички.

      Антоніє, подай мені водички.

      Можливо, ви ревнуєте до неї —

      бо спали ми з Антонією вдвох,

      коли ввійшли до спальні ви цієї

      і здійняли такий переполох?

      Прошу – як знов з’явитись надихне і

      благословить вас іншим разом Бог,

      то попередьте, воїни чудові,

      щоб ми були прийняти вас готові.

      Ну, от і все я вам сказала зразу.

      І знайте, як уміє в глибині

      невинне серце зносити образу,

      яку й назвати соромно мені.

      Нехай тепер лікує вас від сказу

      сумління, вчинки судячи сумні.

      Бог покарає вас за цю провину.

      Антоніє, подай мені хустину!»

      Вона замовкла й на подушку впала,

      бліда, в сльозах гарячих і рясних —

      мов небо, котре хмарами заткало,

      а дощ січе у блисках вогняних.

      Волосся, плечі криючи недбало,

      темніло чорним розсипом на них,

      уста тремтіли, й серце стугоніло,

      і віддихи її стрясали тіло.

      Лице Альфонсо соромом залито.

      Антонія тим часом, наче змій,

      ходила, позираючи сердито

      на пана й супровід його сумний.

      Лиш прокурор всміхався гордовито,

      кохаючись у певності своїй:

      він добре знав – якщо в родині свара,

      то буде й суд, а, отже, і покара.

      Задерши ніс, примружуючи вічка,

      він вже до всього втратив інтерес.

      Його лише оживлювала звичка

      затіювати вигідний процес.

      Зібрати факти – справа невеличка:

      збере, хоч огризайся, наче пес.

      І показання знайдуться, і свідки,

      хоч би й взялись вони не знати звідки.

      Альфонсо ж, опустивши очі долу,

      стояв, неначе геть осоловів:

      образивши дружину напівголу,

      він обшуком нічого не довів.

      Що міг вписати він до протоколу,

      крім справедливих Джуліїних слів,

      що з уст її обурено і строго,

      мов те каміння, сипались на нього?

      Немов пощади просячи у неї,

      Альфонсо щось промимрив незначне.

      Вона ж з-під хустки скиглила своєї, —

      гляди, от-от істерику почне,

      тремтіла, мов пелюстка орхідеї,

      нещастя проклинаючи нічне,

      мов та жона Іова. І жахлива

      постала перед доном перспектива.

      В безсилому він мимрив намаганні

      і покоївки ледь почув слова:

      «Ідіть, якщо ви хочете, щоб пані

      кінець кінцем лишилася