Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Тут натяк міг би наслідками злими

      скінчитись. Тож корисніше – мовчи.

      (Це слово блякле, але йде до рими.)

      Жінки, цією стежкою йдучи,

      упоруються з справами складними,

      так раптом факти вивернувши чи

      збрехавши так граційно, що, буває,

      це навіть їх на диво прикрашає.

      Їм досить тільки ледь почервоніти,

      щоб ми уже повірили. Було

      таке й зі мною – ніде правду діти.

      А запереч, то вийде, як на зло.

      Коли ж голівку ладні вже схилити,

      а з милих вічок рясно потекло,

      ми танемо… і, причинивши двері,

      готові мирно сісти до вечері.

      Альфонсо змовк і попросив простити.

      Та Джулія на те відповіла

      умовами, що важко їх здійснити,

      бо перша з них пов’язана була

      з відмовою таке задовольнити,

      до чого в нього спрага чимала.

      Він, як Адам в раю, похмуро никав

      і враз набрів на пару черевиків.

      Жіночі не запали б навіть в вічі:

      ну, черевики… Що в тій дивині?

      Але були це явно чоловічі

      (О, як це важко визнати мені!

      Крізь землю провалитись ладний тричі,

      я весь тремчу, як у страшному сні.)

      На черевики глянув він скандальні

      і, ошалілий, вискочив із спальні.

      Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.

      А Джулія – до шафи стрімголов.

      «Мерщій! Він приведе усю ватагу!

      Тікайте, він от-от увійде знов!

      Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,

      та швидше, бо пролитись може кров!

      Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —

      ще ні душі на вулиці немає!»

      Порада ця була цілком практична,

      але, на жаль, запізно надійшла.

      Така буває плата наша звична

      за досвід, котрий доля нам дала!

      Жуан з кімнати вибіг блискавично

      і вже дорога в сад його вела, —

      і раптом дон Альфонсо з кулаками…

      Але Жуан притис його до брами.

      Борня була на славу. Свічка згасла.

      Антонія волала: «Це розбій!»,

      а Джулія, в огонь підливши масла,

      до крику додавала голос свій,

      немов у пастці зопалу зав’язла.

      І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,

      як лев, що, не зважаючи на втрати,

      не має думки мучеником стати.

      Не встиг Альфонсо шпагу оголити,

      бо передчасно випустив з руки.

      То ще гаразд, що Дон Жуан вхопити

      її не зміг, а мав лиш кулаки.

      Він в розпалі зумів би навіть вбити…

      Подумайте ж про любчиків, жінки,

      і водночас про муки чоловічі,

      аби не овдовіти зразу двічі!

      Альфонсо стис Жуана й стоголосо

      кричав, а той душив його, як вовк.

      Кров потекла (щоправда, тільки з носа).

      Та кулаком Жуан його притовк,

      рвонувся, аби швидше дати чосу,

      із-під Альфонсо, що на мить