Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон

      Інеса, щоб скандал той пригасити,

      обітницю дала – розпочала

      свічки перед Мадонною палити —

      їх мала бути кількість чимала.

      Коли вона клялася щось вчинити,

      то діяла завжди не спроквола,

      і Дон Жуана в Кадіс відіслала,

      звідкіль невдовзі шхуна відпливала.

      Аби моралі й досвіду надбати

      і там характер виправити злий,

      послати сина вирішила мати

      до Франції й Італії мерщій.

      А Джулію за монастирські ґрати

      відправив муж – моральності носій,

      і як там потерпала бідолашка,

      з її листа довідатись не важко.

      «Ти їдеш… Що ж, добра тобі бажаю.

      Це прикро – поблизу тебе нема.

      На юне серце права я не маю

      і залишаюсь жертвою сама.

      Та радістю я сповнена до краю:

      мій гріх – кохання: мучусь недарма!

      А в плямах аркуш, наче на біду, мій…

      та це не сльози – навіть і не думай.

      О, я люблю тебе, як і любила!

      За це я щастя й волю віддала.

      І хоч сама себе я осудила,

      зате, як в сні, щасливою була.

      Що з почуттям боротися несила, —

      хіба це злочин? Похибка мала!

      Пишу тобі, бо це душі потреба,

      а не якісь претензії до тебе.

      Життя для жінки – то лише кохання,

      а для мужчин – то крихітка дрібна.

      Утіхи світські, мандри, полювання —

      все це задовольняє їх сповна.

      Багатство, слава, гулянки до рання,

      відвага, бій, солодощі вина —

      ось скільки справ принадних у мужчини,

      а у жінок кохання – то єдине.

      На тебе шлях вдоволення чекає.

      «Мене кохали», – скажеш ти комусь.

      А в мене навіть виходу немає —

      я вже в ганьбі довіку залишусь.

      Знесу я все, чим Бог мене карає,

      та спробуй пристрасть змовкнути примусь!

      Прости мені, мій любий, і прощай же.

      Кохай! Хоч слово це даремне майже.

      Слабка душа себе ще переможе,

      хоч кров кипить і жар в ній не пригас.

      Все це на хвилі після бурі схоже —

      щоб улягтися, їм потрібен час.

      Моє жіноче серце тільки й може

      тремтіти, коли думаю про нас,

      мов компас, що ніколи й на хвилину

      не упускає ціль свою єдину.

      Не маю більш нічого вже сказати,

      але пишу, бо потяг не ослаб.

      Коли б нещастя вміло убивати,

      до дня такого я не дожила б.

      Смерть не воліє спокій дарувати

      тим, хто її лихих жадає зваб.

      Я це прощання пережити мушу,

      щоб вічно за твою молитись душу».

      Вона листа на аркуші писала,

      що мав по краю смужку золоту.

      Перо тремтіло, й серце калатало,

      тріпочучи,