Курячий бульйон для душі. 101 історія про кохання. Джек Кэнфилд
вечірку. Прийдеш? – запитав Марк.
– Так, я з вами, – відповіла я. Ніколи не втрачала можливість зустріти Того Самого.
Того вечора до мене підійшов високий незнайомець із чорним волоссям і зеленими очима.
– Привіт, я Пітер. Здається, ми з тобою зустрічалися минулого літа на ранчо в Марка?
– Ти, мабуть, переплутав мене із сестрою-близнючкою, Мері, – зауважила я.
– Точно, тепер я згадав. То Мері твоя сестра? – запитав він.
Я подумала, що, можливо, це доля таким чином зводить нас разом?
Пітер, успішний підприємець, запрошував мене трохи розважитися: ми запускали повітряних зміїв на пагорбах, прогулювалися віддаленими вуличками міста і куштували їжу різноманітних країн. За півроку таких зустрічей я закохалася в нього без тями. Я думала, що настав час перевірити міцність наших стосунків. Наприкінці довгої телефонної розмови я запитала:
– Пітере, якими ти бачиш наші стосунки в майбутньому?
– Марто, принаймні найближчі п’ять років я одружуватися не збираюся. Знаєш, у мене є ідеал жінки, із якою я хочу провести своє життя. Я в тебе справді закохався, але в нашому майбутньому одруження не бачу.
Моє серце розлетілося на тисячу крихітних уламків. Як мені розцінювати його слова? Він хоче бути зі мною зараз… але не назавжди. Чи варто мені й далі зустрічатися з ним… і сподіватися, що його почуття зміняться? Як жити далі й не відчувати болю?
Виявилося, що існує багато жінок, які потрапили в подібні обставини… успішні, розумні, за тридцять, які прагнуть мати родину, доки не буде пізно. Моя сусідка по квартирі запропонувала заснувати групу підтримки.
– Спробуймо організовувати зустрічі з іншими жінками, щоб разом розв’язувати проблеми одиначок.
– Це фантастична думка, – відповіла я.
Протягом двох років п’ятнадцять жінок зустрічалися двічі на місяць і обговорювали книжки на зразок «Чоловіки з Марса, жінки з Венери» і «Кохання має бути твердим». Ми дізнавалися, сміялися і плакали разом, стаючи друзями. Жінка за жінкою, усі знайшли собі чоловіків – усі, крім мене. Я досі чекала, хоча сумніви посягнули на надію, яка жила в моєму серці.
У сорок років, керуючись дивним відчуттям долі, я переїхала до Колорадо. Усе здавалося новим і захопливим: гори, моя кар’єра у сфері нерухомості, цікаві друзі. За рік я заручилася з адвокатом, у якого від двох попередніх шлюбів було троє дітей.
Друзі питали мене: «Марто, ти впевнена, що ухвалюєш правильне рішення?» Ну звичайно: через два місяці я тікала від того тирана не озираючись.
Я присвятила себе будинку, який придбала. Коли дизайн інтер’єру нагадував будинок із журналу, я вивчила ландшафтний дизайн і перетворила голий схил на гарний затінений садок. Кокер-спанієль Енні і смугастий кіт Олівер замінили мені дітей. Я розважалася з друзями, подорожувала за кордон, багато працювала і навіть почала писати вірші, але щось від мене таки вислизало. Насправді мені було важко знайти гумор будь у чому. У майже п’ятдесят я зрозуміла притчу: «Задовга надія – недуга