Матусин оберіг. Светлана Талан
і не маєш права на нас ображатися. Ось побачиш – тобі там сподобається!
За ними сиділа Вусата Гора. Вона мовчала. Коли автобус колихався, потрапляючи у вибоїни на дорозі, Олесі здавалося, що його розхитує своєю вагою мачуха.
Розділ 12
В інтернаті Олесю провели в кімнату, де вона мала жити. Дівчатка її віку та трохи старші з неприхованою цікавістю дивилися на новеньку, розглядаючи її з ніг до голови.
– Я – Олеся, – відрекомендувалася дівчинка.
– Там вільне місце, – вказала їй жінка, яка привела сюди. – Зараз ти познайомишся зі своєю вихователькою.
Олеся сторожко пройшла в кінець кімнати, застелила постільною білизною своє ліжко. До неї підійшла жінка, висока й худа, з довгим гострим носом. «Нагадує якусь пташку, – подумала Олеся. – І зовсім не схожа на Вусату Гору».
Від серця трохи відлягло, і було вже не так страшно.
– Я – твоя вихователька, – сказала жінка, безцеремонно оглядаючи дівчинку. – Мене звуть Алла Альбертівна. Зрозуміла?
– Так! – кивнула головою дитина.
– Тобі, Олесю, доведеться вивчити правила нашого закладу й жити за ними.
Жінка говорила нудним голосом на одній ноті, ніби не промовляла, а проспівувала. Вона пояснювала, а Олеся лише мовчки кивала головою на знак згоди, намагаючись усе запам’ятати. Алла Альбертівна показала їй шафу з поличками, де треба складати одяг.
– Дякую, – видавила з себе Олеся.
– А це що в руках? – поцікавилася вихователька.
– Тека… Моя, – тихим тремтячим голосом відповіла Олеся.
Алла Альбертівна різким рухом вирвала з рук дівчинки теку. Вона зробила це так швидко, що Олеся не встигла й рота розкрити.
– Книги, зошити, теки потрібно зберігати тут! – сказала вихователька, ставлячи папку на полицю. – І що ти там назбирала? Така важка!
Олеся з острахом дивилася, як її найцінніша в житті річ стала на полиці із зошитами та підручниками. Заперечувати виховательці Олеся побоялась і зараз хаотично намагалася знайти вихід. Мамині листи повинні бути в неї! Але як це зробити? Де знайти схованку?
Коли Алла Альбертівна пішла, Олесю оточили дівчатка, і вона почала з ними знайомитися.
– Тобі дев’ять років?! – здивовано перепитала височенька дівчинка. – Така мала! Я гадала, що ти першокласниця!
– У мене й мама була невисокою, – пояснила Олеся.
– І де вона зараз? Забухала? – поцікавилась Тетяна.
– Ні, вона померла.
– Буває, – сказала Тетяна. – А тобі родичі кишенькові гроші дали?
– Ні.
– Погано! Наступного разу попроси в них хоча б трішки, – наказала дівчина. – Тільки не здумай патякати, що для мене!
– Добре.
– Будеш з Тетяною дружити – проблем не буде. Затямила, мала?
Олеся кивнула. Цю розмову чула її сусідка по ліжку Карина. Дівчинка була такого ж низенького зросту, як і новенька. Вона привітно всміхнулась Олесі, і та відповіла тим же. Олеся