Матусин оберіг. Светлана Талан
одружитися, щоб усе було законно… Хотіли, щоб я всиновив Костика, а Раєчка стала тобі справжньою матір’ю…
– У мене є мама, – перебила його Олеся.
– Але ж вона померла.
– Вона є, хоча й мертва. У кожної дитини одна мама.
– Так ось, – продовжив чоловік, – хотіли ми так зробити, але подумали й вирішили, що не варто. Якщо ми так зробимо, то Раєчка не зможе отримувати кошти за Костика як мати-одиначка, та й тебе в інтернат не візьмуть. А так ти зможеш там жити й навчатися, бо напівсирота.
Олеся зрозуміла, що жити в інтернаті їй тепер не один рік. Десь у душі вона ще сподівалася, що від’їзд із рідної домівки – то покарання з випробувальним терміном на рік, тепер стало зрозуміло, що надовго. Дівчинка зітхнула. Вона себе вже майже налаштувала на життя в інтернаті впродовж одного року, тепер доведеться змиритись і звикати.
– Тату, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка, згадавши Тетяну.
Олеся вирішила, що тітка Рая грошей не дасть, і потрібно скористатися слушною нагодою, поки вони з батьком наодинці.
– Навіщо? Вас там годують, одягають, дають підручники та зошити.
– Мені потрібно на власні потреби, – сказала Олеся, – зовсім небагато.
– Лесю, розумієш, гроші всі в Раєчки, тож якщо треба, то попросиш у неї.
– Я ж багато не прошу, – зауважила дівчинка. – Вона тобі дала на дорогу?
– Так-так! Дала! – спохопився чоловік і поліз рукою до кишені штанів.
Він дістав дріб’язок і дві гривні.
– Ось, це все, що лишилося. Бери, доню! – віддав їй гроші.
Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила її в спокої, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть ні копійки, тож потрібно вигадати щось правдоподібне.
Удома Вусата Гора зустріла дівчинку з розкритими обіймами. Улесливим голосом проспівала про те, як Олеся подорослішала та схудла, тож треба її відгодувати. Дитині неприємним було все, що робила жінка: її обійми, солодкі слова – усе тхнуло нещирістю. Олеся швидко поїла, подякувала й поквапилась у свою кімнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рідні стіни, своє ліжко, тумбочку, де ховала листи від мами. Дверцята виявилися напіввідчиненими, і дівчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочці сиділа улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула її до грудей, і на душі стало спокійніше й тепліше. На вікні – ті самі квіти, на ліжку – її ковдра. Усе так, як і було до від’їзду.
Олеся відчинила шафу – одяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час прокидатися!» – «Зараз, мамо!» – крізь сон промовила дівчинка. Вона була в тому стані, коли вже розуміла реальність, але сон ще не відпускав, і їй не хотілося, щоб сновидіння скінчилося, а разом із ним зник образ мами, такої милої, доброї, найкращої у світі!
– Мамо, не йди! – скрикнула дівчинка, коли