Матусин оберіг. Светлана Талан
виховательці й розповіла про мамині листи. Олеся не знала чому, але саме в Людмилі Анатоліївні та Карині побачила своїх перших друзів на новому місці. Карина їй одразу здалася милою й тихою дівчинкою, якій можна довіряти, а у виховательці було щось материнське, миле, манливе, від неї линуло тепло і світло, яких не можна побачити – лише відчути душею.
Потяглися звичайні, розмірені будні, коли дні – схожі один на одного близнюки, вечори – нудні, і весь уклад життя, до якого мала призвичаїтися Олеся, нагадував їй вишкіл солдат, коли всі мають прокидатися й лягати спати разом, ходити гуртом до їдальні та на заняття. Усе треба було робити, як усі, не залежно від настрою чи бажання. Олеся дуже сумувала за домом, навіть попри те, що там сталося. Їхнє подвір’я, будинок, садок, вулиця, кімната – усе це в спогадах було пов’язане не з останніми подіями, а з минулим, коли там жило справжнє щастя. Олесі бракувало Ніни, і вона ладна була забути колишні образи і її дружбу зі старшими подружками. Дівчинка часто згадувала Іванка, із яким встигла потоваришувати останнім часом. Олеся сумувала за батьком, тільки не за теперішнім, зсутуленим, ніби з нього вийняли хребет, не за тим, хто завбачливо схиляє голову перед Раєчкою та дурнувато до неї всміхається, а за тим, колишнім, щасливим, з доброю, відкритою усмішкою та ясним поглядом.
«Минуле пам’ятати потрібно, але жити ним сьогодні не варто», –
писала їй мама. Лише за кілька тижнів нового життя далеко від дому Олеся збагнула ці слова, і спогади трохи менше їй боліли, ніж раніше. Минуле залишилося позаду, ніби прекрасна казка, що колись закінчується, минає, як усе на світі. Проте Олеся усвідомила й інше:
«Не шкодуй, що щасливі часи лишились у минулому – вони ж усе-таки були! Не думай про лихе, і воно не прийде до тебе. Продовжуй мріяти. Нехай твої мрії будуть навіть божевільними й нереальними, але вони мають здатність здійснюватися, хоча б частково».
І Олеся мріяла! Вечорами, ночами, коли всі спали. Часто вона підводилася з ліжка, підходила до вікна, вилазила на підвіконня й подовгу дивилася на зорі. Дівчинка мріяла про майбутнє, коли зможе покинути стіни інтернату й розпочати власне, не залежне ні від кого життя. Олеся мріяла, коли Людмила Анатоліївна вечорами дозволяла їй узяти материні листи й залишала дівчинку в кабінеті наодинці зі своїми думками про майбутнє. Щоразу дитина уявляла своє майбутнє по-різному, але там ніколи не знаходилося хоча б маленького місця для Кості та мачухи.
Розділ 13
Після місяця проживання в інтернаті до Олесі приїхав батько.
– Лесю, збирайся швиденько, поїдемо додому! – сказав він доньці.
Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.
– Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся, – сказала вона їй і обняла.
– Може, уже не побачимось, – зітхнуло дівча. – Твої батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.
– Удома?! Та ти що! Такого ніколи не буде! – упевнено промовила Олеся. – Вусата Гора, напевно, радіє, що мене спекалася!
– Я