«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских
періоду, що пов’язано з поступовою втратою язичництвом давньоруського означення «поганство», «ідоложертвування» і зарахуванням його до розряду альтернативної віри101. Вона зазначає, що термін «двовір’я», що використовувався болгарськими книжниками як калька для позначення понять на зразок «розрізнятися» або «сумнів», «невизначеність», «двозначність», у давньоруській літературі набув іншого змісту. У другій половині XI – першій половині XII ст. його було застосовано у значенні «хиткості, нетвердості православної віри» відносно католицизму. І лише наприкінці XIII – у першій половині XIV ст. термін «двовір’я» вперше було використано для позначення співіснування язичництва та християнства анонімним редактором під час реконструкції втраченої частини «Слова деякого Христолюбця». Н. Хамайко підсумовує, що це повчання набуло популярності й копіювалося в різноманітних церковних збірках, звідки цей термін був запозичений у значенні «поєднання християнства і язичництва» дослідниками східнослов’янських вірувань другої половини XIX – початку XX ст. і вже від них успадкований сучасною науковою думкою102. Істотною проблемою у дослідженнях цього питання є також те, що представники різних наукових шкіл радянської доби, такі як, наприклад, археолог Б. Рибаков та семіотик Б. Успенський, були схильні спиратися на фольклорні матеріали XIX – початку XX ст. для «реконструкції» релігійного світогляду населення середньовічної Русі. При цьому вони вільно змішували етнографічні дані, мистецтво та середньовічні джерела103.
Ця тенденція змінилася в 1980-х роках у зв’язку з формуванням етнолінгвістичної школи М. Толстого, який, зокрема, засновував свої гіпотези на емпіричних етнографічних матеріалах і критично ставився до реконструкцій «язичницьких божеств» за цими матеріалами. Так, досліджуючи джерела духовної культури білорусів, українців, а також росіян (мешканців європейської частини Росії) у добу пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу, М. Толстой уважав, що їх було як мінімум три, а то й більше: догматичне церковне християнство, язичництво давніх слов’ян, «низова» міська культура, що розвивалась у Візантії та на Заході (елементи пізньої античності, східного містицизму, мотиви близькосхідних апокрифів, західної середньовічної книжності тощо)104. Апокрифічні сюжети, зокрема, справили серйозний вплив на «народно-християнську» традицію. Слово «апокриф» використовували в кількох значеннях: неканонічні християнські твори; маловідомі, сумнівні за походженням твори; єретичні книги. Апокрифи для народної віри замінювали Біблію, вони мали легендарно-фантастичний характер і були ближчими широкому селянському загалу, ніж офіційний християнський канон105. Апокрифічна література прийшла в Україну з Балкан через переклади з грецької, чимало з яких приносили з собою прочани й мандрівники, і довгий час священнослужителі майже не відрізняли апокриф від канону
Хамайко Н. Древнерусское «
Хамайко Н. Походження давньоруського терміну «двовір’я»… – С. 26. Пор. також аналіз цього джерела, здійснений Stella Rock: Rock Stella. Popular Religion in Russia… – Р. 17—26.
Левин Ив. Двоеверие и народная религия… – С. 21.
Толстой Н. И. Славянская мифология // Славянская мифология. Энциклопедический словарь. – М., 1995. – С. 17.
Бернштам Т. А. Новые перспективы в познании и изучении традиционной народной культуры (теория и практика этнографических исследований). – К.: Республіканська асоціація українознавців, 1993. – С. 169, 184.