«Колись русалки по землі ходили…» Жіночі образи української міфології. Юлия Буйских
вивченню міфологічних уявлень та магічних практик стільки ж років, скільки років самій соціальній (культурній) антропології (Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Ф. Боас, Б. Маліновський, Л. Леві-Брюль, Е. Дюркгайм, М. Мосс та ін.). Окремий розгляд усієї ретроспективи антропологічних досліджень міфу та магії вимагає осібного вдумливого тексту, тому тут я обмежуся лише короткою (і далеко не повною) історією того доробку, який стосується територій сучасної України, що перебували на початку XX ст. у складі різних державних утворень – Австро-Угорської та Російської імперій.
Етап від кінця XVIII до середини XIX ст. характеризується первинним накопиченням матеріалу та його частковим опублікуванням. Інтерес до слов’янської міфології на теренах Російської імперії виник зі спроб реконструювати пантеон божеств давніх слов’ян, який піонери цієї справи нерідко прирівнювали до давньогрецького чи давньоримського. Відомості про божеств бралися із середньовічних джерел: творів візантійських авторів, записок подорожніх, історичних хронік та церковних повчань. Серед інших це були праці М. Чулкова, М. Попова, Г. Глінки, А. Кайсарова. В середині XIX ст. завдяки публікації значних фольклорних колекцій І. Сахарова, І. Снігірьова та І. Срезневського до праць на міфологічну тематику почали залучати фольклор (часто, втім, не беручи до уваги його локальну специфіку, обходячись поняттям «слов’янської» (чи «руської») усної народної творчості).
Коли на початку ХІХ ст. вчені-славісти, що походили, як правило, із аристократичних родин, отримали класичну університетську освіту й щиро бажали «відкрити світові давньослов’янську міфологію», почали звертатися до сучасних їм фольклорно-етнографічних матеріалів, то виявили, що, власне, жодних богів там немає. Прагнення відтворити язичницький пантеон, аналогічний принаймні античному греко-римському, зіштовхнулись із відвертим браком інформації. І тут уже довелося доповнювати «науку» припущеннями та відвертими вигадками. За визначенням Л. Клейна, для авторів-славістів першої половини XIX ст. характерним було поєднання наївно-патріотичної та православної тенденцій129. Частково їхній доробок і романтичні ідеї, які він містив, перейшли у трансформованому вигляді до текстів нинішніх національних романтиків, у яких неоязичницька «рідновірська» тенденція замінила тогочасну православну. Втім, чомусь ніхто із сучасних неоязичницьких авторів не звернув увагу на те, що ще в 1926 р. К. Копержинський, літературознавець, етнограф і бібліограф, закликав «очистити» науку від «фантазувань» міфологів кінця XVIII – першої половини XIX ст., пишучи, що вчені-славісти тієї доби «рівнялися на тодішніх німецьких мітологів і плекали патріотичне прагнення звеличити свої краї за допомогою уданих аналогій з пантеоном Греції та Риму. Багато часу і праці довелося потім витратити, щоб з-під романтичного туману визволити неприкрашену дійсність»130.
Фольклорно-етнографічні матеріали XIX – початку XX ст. не містять
Клейн Л. С. Воскрешение Перуна… – С. 27.
Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов’янських народів… – С. 70.