Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар
черевиків, уже хочу вхопити і тікати, щоб не довелося пояснювати, виправдовуватися, називати своє ім’я.
– Це ж Германові? – уточнюю.
– Тут немає речей із запахом Германа, – відповідає Діна.
Плани, надії, сподівання на таланти Брукс, оці мої обережні розмови з дивакуватою відкритою Діною – все в смітник!
– А ці черевики? – не хочу вірити, наче саме ці черевики мають сакральне значення: це ж було – чорний коридор, підошви торчма.
– Поїдуть за тиждень на схід. – Діна знову пропускає логічний ланцюжок, та в мене вже вистачає інформації, щоби вибудувати його самостійно: певно, після загибелі брата в АТО стала волонтеркою, збирає і відвозить в АТО допомогу і ці черевики просто не вмістилися в перевантажені торби, лишилися чекати наступної волонтерської вилазки.
– Можу допомогти, – ляпає мій клятий язик.
– Справді?
Діна жвавішає. Лишає недопалену цигарку на підлозі, просто на лакованій деревині, встає, пише щось на клаптику паперу, а мій підлий язик промовляє те, що звик, коли в мені вирує дурнувате марнославство:
– Хіба можна інакше?
– Тут контакти. Телефони, адреса. Приходь, – простягає мені клаптик.
Ніколи не прийду! І навіть не соромно. Бо що вони всі знають про мене? Нічого. Навіть імені.
– Ви хто така? До кого приходили? – біля ліфта на першому поверсі суворий, як кара небесна, консьєрж. Заступив шлях, уївся прискіпливим поглядом.
– До Діни з двадцять п’ятого, – відказую легко і весело. Пізно, консьєрже! Резервація тільки тоді і залишиться неприступною фортецею, коли перерв, відпочинку і технічних збоїв у її охороні не відбуватиметься ніколи. За жодних умов.
– Теж картини малюєш? Чи волонтерка? – Консьєрж простий, як двері. Хоча ні. Двері не бувають простими. Простий, як консьєрж.
– У вас ніколи не буде риніту, – відповідаю фіналом довгого логічного ланцюга. Навіть не сподіваюся, що консьєрж у змозі вибудувати його самостійно.
До біса! Оминаю опущену руку шлагбаума, суну геть. Услід хтось кричить: «Ваші документи!» Вони дурні чи їм просто важлива демонстрація? Однаково.
Не чую. Нещодавно я поховала людей.
10
Я поховала людей. Закидала землею і квітами, наказала заніміти навіки.
І до того не особливо спілкувалися просто так і наживо – все більше телефоном, у мережі. Рік тому, навесні 2016-го, я ще була поміж людей, ще метушилася у звичному колі: кар’єра-успіх-гроші (підкреслити все!). І геть ніщо не могло зупинити ту гонитву: ані Майдан, ані війна. Навпаки! Звідусіль: коли, як не зараз? За що хлопці помирають? Щоби ми жили. Тож житимемо! Кар’єра-успіх-гроші. Успішні ми – успішна Україна, і таке інше. Я могла би скласти нетонку брошуру з цілком логічних підлих гасел, які всі до одного виправдовували те невиправдане гібридне безпечне мирне життя посеред війни. Ще б підписалася: так і треба жити!
Так і жила. Тричі на тиждень учителювала в престижному ліцеї задля подальшої реалізації іншого, більш амбітного плану організувати на базі ліцею власні тренінги з ефективних комунікацій і формування