Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар
і не втрималася: завалилася, щоби поспати хоч годину, перед тим як мчати у видавничий дім по гонорар. Прокинулася: ма… ти моя Мотря! Робочий день завершується!
– Хоч би встигнути гроші отримати! – Водою в лице, кава, цигарка – і вперед.
Останньою увірвалася до кабінету бухгалтерки, розписалася, конверт у руки – єс! Розслабилася, вийшла в коридор і напоролася на HR-менеджера Лесю Ігорівну: тримала фото симпатичного хлопчика рочків п’яти, рука тремтіла.
– Уявляєш?! – сказала. – Його звати, як мене. Я – Леся, він – Лесик.
– Вітаю, – спробувала я віджартуватися.
– З чим? У нього онкологія! Щось із кров’ю, – у голосі Лесі Ігорівни зазвучали драматичні ноти. – Я так рознервувалася, що не перепитала в матері точний діагноз. Вона прийшла просити, щоби ми розмістили в наших виданнях оголошення про допомогу. Певно, в тексті є про діагноз.
– А вам треба знати точний діагноз? – спитала я.
– Звичайно! Колеги питають, і я почуваюся незручно. Нащо я взялася?
– Гроші збираєте?
– Весь видавничий дім відгукнувся. Усі підрозділи. Я і не сподівалася.
– Чому?
– Бо АТО. Усі допомагають бійцям, переселенцям. Про хворих дітей забули. – Леся Ігорівна уп’ялася мені в очі: що скажеш? Точніше: скільки не шкода?
Що відповісти? Леся Ігорівна тут сіє-віє-пересіває кадри. І мене могла відсіяти. Навіть сильно напружуватися б не довелося. Та вона… «Я роздивилася в тобі потенціал», – сказала мені під час співбесіди. І як після того я можу бути невдячною?
– Здають хто скільки може? – тільки і спитала.
– Дитині на операцію потрібно тридцять тисяч євро.
– Добре, – відповіла я тоді, наче в тому було щось добре. І віддала половину гонорару з конверта.
Та головне було попереду. За місяць до редакції завітала мати Лесика. Уся в чорному. Принесла гроші. Ми всі, хто того дня працював в офісі, оточили її. Дивилися в тьмяні очі, мовчали. Вона поклала конверт на стіл.
– Не змогли зібрати всю суму. Не встигли, – сказала так просто, так буденно. – Тут усе, що ви пожертвували. Тепер… не потрібні.
Ми всі, перелякані, переполошені, наче в нас горе, залопотіли, загомоніли одна поперед одної: ні, ні! Хай лишаться вам. Це просто допомога. А хтось сказав: на пам’ятник. Та жінка лиш хитнула головою: ні, тепер не потрібні. І пішла. А ми всі закам’яніли. Сиділи, мовчали, дивилися на страшний конверт: лежав на столі, жахав усіх, наче варто було до нього доторкнутися – і все, біда.
– Дівчата, ну все! Годі! Треба далі жити! – Бухгалтерка Інна Іванівна отямилася першою. Узяла конверт. Сказала: мовляв, треба роздати гроші тим, хто на дитину давав.
І всі пожвавішали. Знову загомоніли, залопотіли: так, усе нормально, рухаймося. Бухгалтерка зараз же розкрила конверт, почала перераховувати гроші. Зупинилася. Насупилася.
– Щось тут не те, – пробурмотіла. – Занадто мало. Тільки я одна сто євро давала. Шеф – іще більше. А в конверті сльози.
І всі: