Ініціація. Клубне видання. Люко Дашвар
вицвілі очі діда Реформаторського:
– Ще запитати хотіла. Ви ж нотаріусом працювали? Багатьох колег, певно, знаєте.
– Маю знати. Як колишній член ради Нотаріальної палати України.
– І Германа Швеця знаєте?
– Треба подивитися в паперах. Вони нагорі, в квартирі, – каже дід, але тим лиш підтверджує: не помічник він мені в пошуках Германа.
Дід веде далі: про самотню старість, високу квартирну платню і чай, яким він охоче мене пригостить, бо запрошує до себе в гості, де і викладе детальніше ідеї свого епохального плану, і це дуже допоможе мені, коли я розшифровуватиму нерозбірливий почерк.
Отепер точно час бігти геть. Бо людину, яка не плавала Інтернетом і соціальними мережами, не дивилася серіал «Корпорація», не знає про мультикультуралізм і антиглобалізм, золотий мільярд, субкультури та глобальне потепління, не читала Кафку і Набокова, не здогадується, що Ніцше вже оголосив на весь світ, що Бог помер, не куштувала піцу «Маргарита» і не курила траву під Баха, уп’явшись космічним поглядом у ту крихітну краплю повітря, що в Мікеланджело тільки вона і дихає між простягнутою долонею Адама і дланню Бога, таку людину ніхто і ніколи не виправить, і вона ніколи не стане частиною людства, хоч і вважає, що людство гине і вона знає про те все!
– Я б із радістю, та на мене друзі чекають, – брешу, не червоніючи. – Волонтери. Відправляємо харчі на схід.
Дід дивиться на мене з повагою.
– Не смію затримувати, – шепочуть вицвілі очі.
Алілуя! Чимчикую геть, не відчуваю себе останньою сволотою. У чому, власне, справа? Збрехала про волонтерів? У мене є клаптик з адресою волонтерського центру від дивакуватої Діни. І справді можу сходити. Навіть напевно піду, бо Діна скоріше видасть адресу Германа, ніж його підстаркуватий колега.
– І майже не збрехала! І зошит дідові не віддала! Бо крута і шляхетна! – підтримую пиху. Питаю ротвейлершу: – Брукс! Я права?
– Ти дурна! – замість Брукс відповідає реальність. – За людьми знудилася?
За людьми? Не знаю. Може, за собою?
11
Телевізор показує волонтерські спільноти жвавим, просякнутим патріотичною енергією простором, який заряджає кожного, хто потрапляє сюди, і я, середньостатистична глядачка, підготувалася ввібрати все те беззастережно й одразу, хоч експозиція і псувала настрій, бо адреса, яку дивакувата Діна надряпала на клаптику паперу, завела до двокімнатної «хрущовки» на першому поверсі звичайної п’ятиповерхівки аж на Нивках, і я разів із десять прокляла себе, поки їхала і їхала, їхала і їхала з Лівого берега на околицю далекого Правого.
– Діна не докумекала знайти собі волонтерів ближче? – психувала. – Хай би відкрила Інтернет! Там же зо два десятки волонтерських спільнот по всьому місту розкидані. І на Печерську є! Чи Діна не шукає легких шляхів?
– А сама чим краща? – вколола реальність. І хіба не права? Аби дізнатися адресу Германа, простіше було втретє перетнути кордон резервації на Печерську, піднятися на двадцять п’ятий поверх висотки і просто сказати: «Діно, мені потрібна адреса Германа, бо минулого разу я не тільки по черевики,