Ситуація «нуль», або Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв
тебе шеф викликає!
– Для вас я не Грінч, а Лавр Станіславович, – казали, що ображений вигляд йому не вдається, проте ставити «шісток» на місце – святе.
– А ну тебе… – «шістка» по-свійськи відмахнувся від нього. – Не гальмуй, бо він злий, як сто китайців.
«І до чого тут китайці?» – запитав сам себе Лавр Грінченко, знизав плечима і залишив оперативну кімнату з демонстративною неквапністю. Вони не дочекаються, щоб він став на цирли.
Кабінет директора агенції не мав вікон. Колись Лавр думав, що так запобігли прослуховуванню, та потім йому пояснили, що шефа ще з часів Афгану ковбасить від сонячного світла. Величезне крісло ледве вміщало його титанічну фігуру. Кремезний від природи, шеф в останні роки додав півцентнера і тепер міг би грати Ніро Вульфа[1] в аматорському спектаклі. Якось він сказав, що до армії захоплювався театром.
Було помітно, що директорський піджак вже не застебується, а фронтальна частина неосяжного черева пнеться лягти на стіл поряд із лептопом. Цей гламурний лептоп нахабно контрастував із вигорілими панелями стін і меблями брежнєвської доби. Колись Лавр подумки визначив, що він контрастує з мезозойським інтер’єром не просто «нахабно», а «темпорально». Але схаменувся й на майбутнє відредагував оціночне судження. У директорському кабінеті такі порівняльні шняги були заборонені в принципі. Людина старої школи, директор вимагав від підлеглих суворого мислення і лаконічного стилю. А ботанів із їхніми вимахонами не пускав далі сисадмінівської каптьорки.
– Викликали, Іване Ваграновичу? – Лавр зупинився за три кроки від директорського столу.
– Викликав, звісно, – директор кивнув на стілець, припасований до захаращеної паперами тумби.
Коли ранком Лавр заходив до шефа, на цьому стільці також лежав стосик, складений з товстих блокнотів і розшарпаних тек. Вони лежали там, відколи Лавр почав працювати в агенції, але тепер кудись зникли. У кабінеті стояли ще крісла і стільці, та директор вказав саме на цей, несподівано звільнений від паперового іга. Лавр завжди був чутливим до таких дрібниць. За ними відчувалася присутність кармічних знаків. Чогось, що віщувало зміни.
Зайнявши стілець, Лавр ще зо дві хвилини чекав, поки шеф збирався з думками. При цьому товстун робив вигляд, що знайшов на дисплеї щось цікаве. Нарешті директорські очі відірвалися від кольорової гри рідких кристалів і переконливо зупинилися на Лаврі. Той одразу згадав, що в нього на краватці є плямка. Не дуже помітна, довгаста така плямка жиру. Дрібниця. Але, за бажанням, Вагранович міг би її зауважити.
– Є для тебе завдання, – трубні регістри директорського басу цілком відповідали його габаритам. – До нас звернулася одна цікава організація… – шеф кашлянув, – маємо організувати охорону їхнього храму…
– Церкви?
– Ти дослухай, не перебивай! – Шеф невдоволено примружився. – Ні, це не церква. Це масонська організація. Масони. Ось так. Є в нас і такі джентльмени, як виявилося. Вони мають державну реєстрацію, ми перевірили. Усе законно. Джентльмени солідні. Тепер вони наші клієнти. Там у них, як я зрозумів, окремо розташована будівля, треба
Ніро Вульф – приватний детектив, головний персонаж романів американського письменника Рекса Стаута. Описаний як надзвичайно товста людина.