Ситуація «нуль», або Побачити Алькор. Володимир Єшкілєв
вислизнула з-за стели, схопила предмет і побігла таємною стежкою. Уже добігаючи до живоплоту, дівчина почула: «Туди! Хапай!» – і пірнула у зарості. Кілька стрибків – і Мармура вибігла у двір будівельного коледжу. Їй здалося, що вона радикально відірвалася від переслідувачів, але, глянувши через плече, побачила, що дівка біжить за нею.
Мармура вважала себе непоганою бігункою. У спортивних змаганнях вона завжди була у першій трійці і дещо розумілася на перегонах. Тому Мармура не мала довго розмірковувати, щоб уторопати: перемогти за швидкістю їй не вдасться. Вона лише мить бачила переслідувачку, та цього вистачило, щоб оцінити можливості тої. Брюнетка скорочувала відстань, упевнено перестрибуючи через парканчики і рівчаки, які Мармура мусила оминати.
Тоді дівчина змінила тактику. Вона забігла до вузького проходу між заводськими парканами, завернула за ріг, відсунула дошку паркану і скористалася одним із таємних лазів, відомих лише тим, хто провів дитинство у бетонних лабіринтах. Лаз був вузьким. Мармура ледве протиснулася, обдираючи лікті і коліна, під іржавим черевом величезної цистерни. Тепер вона опинилася у темному закутку, де малолєтки накрили шифером «бункер» із двома поламаними розкладачками і колодами карт у ничці. Заводський паркан правив за стіну тайника. У паркані була просвердлена дірочка для спостереження, та Мармура не ризикнула нею скористатися.
Серце вистрибувало з грудей Мармури, синці на тілі і подряпини на ліктях наливалися пекучим болем. Дівчина закусила губу, щоби не застогнати. Відтак з-за паркану почулися голоси. Вони наблизилися, а потім поступово віддалилися від «бункера».
Чоловічий голос: …було стріляти.
Жіночий голос: Там могли бути менти.
Чоловічий голос: Не бачив я там ментів.
Жіночий голос: У дворах були люди… Та вона не могла втекти далеко.
Чоловічий голос: Та втекла вона. Вона ліва. Якась місцева сучка. І добре тут орієнтується.
Жіночий голос (здалеку, стишено): Обшукаємо… завтра… і що потім…
За мить голоси стали зовсім нерозбірливими. Переслідувачі, зрозуміла Мармура, рушили шукати її до майданчика цементного заводу.
«Ніфіля вам в сурло, уроди!» – вона полегшено видихнула з легень повітря і перестала стримувати хрипке дихання. Тепер можна було роздивитися здобич. У щілину між листами шиферу пробивалося світло заводського прожектора. Мармура підставила таємничий предмет під синюваті промінчики. Здобич виявилася брудним металевим циліндром. Досить важким. Його вкривав шар густого мастила, змішаного з грязюкою.
Вона спробувала зішкрябати мастило з циліндра і знайти на ньому отвір або кришку, але той був суцільною болванкою. Від цікавості і безсилля їй на очі навернулися сльози. Проте довго нервуватися від таких дрібниць донька відставного чиновника не звикла. Поміркувавши, Мармура вирішила відкласти дослідження циліндра на потім. Тепер вона сконцентрувалася на головному завданні – залишити