Малхут. Остап Українець
одночасно у денній і нічній іпостасях, зі всіма належними морями, долинами, горами, лісами, істотами та героями.
Потрібно лише знайти ключовий елемент, за який можна буде вхопитися, щоби потягнути-потягнути та й утягнути суміжний світ до нашої реальності. Відомо, наприклад, що Толкін розгорнув простори та епохи свого Середзем'я, щасливо «потягнувши» за маленьке золоте Кільце, знайдене людиною-кроликом з домашньої казки. Читачеві роману Остапа Українця «Малхут» не доведеться довго шукати тутешнього відповідника улюбленої іграшки Саурона Темного.
Ключовий елемент роману окреслюється хоча й не відразу, проте чітко. Це місто. Те, котре при заснуванні назвали Станіславовом на честь героя легендарної битви під Віднем 1683 року Станіслава Потоцького. І яке тепер називається Івано-Франківськом.
Наче для того, щоби в читача не виникало вже жодних сумнівів у значенні тієї ролі, котру грає столиця Карпат на цих сторінках, автор починає роман загибеллю полковника Потоцького під віденськими стінами, а закінчує… Правильно, появою Івана Яковича Франка. Номінативне коло замикається, а читач задоволено (або ж розчаровано, хто на що вчився) киває: «Ну, звичайно. Ми так і думали».
А вже танцюючи від ключового елемента, авторський задум залучає до сюжету й ту особу, що залишилася в історії «найкращим бургомістром» Станіславова – Іґнація Камінського, і сакраментального «батька прикарпатської історії» Садока Баронча, і гуцульську містику і цілий Орден Дракона з масонами та графом Дракулою.
Якоїсь миті здається, що нагромадження легенд стає надмірним. Але конструкція завжди вчасно врівноважується локальними «маркерами достовірності». Деталями, що наче збільшувальне скло, наближають до нас іншу реальність, додають їй смаків і запахів, роблять її намацальною. Ми, серед іншого, дізнаємося, як у середині дев'ятнадцятого століття ставили на піч горщики, що відчували під час страти насаджені на кіл та в яких саме кімнатах та підземеллях полюбляли збиратися карпатські гностики, ховаючись від імперських та парохіяльних нишпорок.
А ще авторові вдалося залучити до числа тих «маркерів» прикарпатську ситуацію мовного перехрестя, де німецька, польська, русинська, волоська, єврейська та угорська говірки багато століть змішувалися з семінарською латиною, верховинськими та подільськими діа – ілектами. Змішувалися, формуючи ту дивну і неповторну міську поліфонію Східної Галичини, котру можна розчути на вулицях ще й тепер, незважаючи на десятиліття освітньої та книжної уніфікації.
Літописи, газетні матеріали, а також твори, залишені нам такими «літературними свідками», як Олександр Гранах або Аврам Лібенсарт, підтверджують, що лінгвістичне полотно епохи малювалося багатьма культурами, галицькі корені яких губляться в далекому минулому.
Автор «Малхуту» приклав відчутні зусилля, аби реконструювати тодішню мовну мозаїку, без якої образ старого Станіславова ніколи не набув би бажаної чіткості. Сподіваюся, не лише філологи та літературні гурмани складуть ціну його праці.
Але все вищезазначене, зрозуміло, не працювало б з читацькою уявою без захопливого і динамічного сюжету, що його автор зберігає цілісним, переходячи з однієї епохи до іншої, перемикаючи настроєві та стилістичні регістри. В сюжеті є все, що складає сучасний інструментарій романного пригодницького квесту.
Затаєний скарб, династична ненависть, окультне під-споддя, політика, контрабанда зброєю та революційні плани інсургентів переплетені у «Малхуті» так щільно, як і личить роману, назва якого перекладається з давньоєврейської як «Царство». Тут пахне не лише пригодами, але й вистояною європейською магією, давніми інтригами та містеріями влади, яка спирається не лише на багнети і фортечні мури.
Автор вводить нас у царство, котре збудоване переважно з незримого. Це ще один з багатьох вимірів, у яких ним проявлене місто, назване на честь Станіслава Потоцького.
Цей вимір нині важко помітити крізь геометрію теперішніх вулиць, забудованих багатоповерхівками, проте у середмісті ще можна побачити лінії бастіонів первісної фортеці, що її Франсуа Корассіні збудував за моделлю кабалістичного дерева Сефірот.
До речі, «Малхут» – це ще й назва одного зі світів Сефіроту. Нашого світу, вмонтованого в складну ієрархію містичного сходження до Всевишнього. Так, звичайно, далеко не всі сучасні жителі прикарпатського міста знають про таємні знаки, що проступають крізь асфальт та пресовані плитки. Не всі й бажають про це знати. Але й, будемо відверті, і у Римі і у Лондоні пересічний люд дізнався про існування вуличної гностичної символіки також завдяки романам Дена Брауна.
Ніщо не зникає безслідно, кажуть нам секретні книги. Через 113 років після смерті Камінського в центрі Івано-Франківська з'явилася бронзова фігура колишнього бургомістра. Іронічно-меланхолійний пан Іґнацій попиває каву й дивиться на заповнене автомобілями перехрестя. На ті вулиці, якими він щоденно проходив з міської управи до улюбленої кнайпи. Треба було ціле століття, щоби він повернувся до свого міста.
А тепер ми маємо і роман, у якому «найкращий бургомістр» виступає в ролі головного героя. Маємо реставрований текстом час, де все ще триває