Малхут. Остап Українець
село:
– Bună ziua! Vin să ia o privire, ce vite frumoase![7]
Іґнацій приклав пальця до губ і швидко підбіг до чоловіка, на ходу згадуючи ту єдину фразу, яку знав по-їхньому:
– Nu înțeleg. Poți vorbi poloneză?[8]
– Русинський троха знаю, – його «и» звучало геть на волоський лад, глухо, наче із глибини грудей.
– Скільки хочеш за голову?
– А? – не зрозумів волох.
– За вола. Bou! – пригадав він потрібне слово.
– Сімнадцять за один. За всіх va fi дев’ядесят п’ять.
– Піде. Тут маєш гроші, волів жени до Галицького передмістя. До субурбії, şti?[9] До Ратуші, далі направо. Там буде чоловік, Орест. Він худобу забере. Будеш тікати – знайду. Suntem de acord?[10]
Іґнацій закінчив бесіду ще однією волоською фразою, яка йому щойно випадково пригадалася. Погроза знайти була, загалом, порожньою. По-перше, Станіслав був на тому березі Бистриці, а перейти її інакше, як через кладку, селянин ніяк не міг. По-друге, тікати через поля з шістьома волами могла тільки дуже дурна людина. На випадок зовсім непередбачуваних обставин можна було телеграфувати знайомому жандарму в Отинію і попросити його перейняти буковинця з краденою худобою «до з’ясування». Всі питання законності таких оборудок Іґнацій досі залагоджував сам і, з огляду на те, що все ще був на свободі, робив це доволі успішно.
Селянин закивав, ховаючи гроші до тайстри, тоді відв’язав волів та погнав їх на той берег – до міста.
Іґнацій неквапом пішов за ним до кладки, біля якої нудився хлопчак років дванадцяти, мнучи в руках засмальцьованого картуза. Сягнув до кишені та, видобувши з неї припасені на такий випадок два крейцери, вкинув їх у шапку малому. Той, ніби вжалений, накинув картуз на голову, примудрившись не розгубити при цьому монети, і кинувся за селянином. Іґнацій же, спершись на кладку, натоптав люльку і закурив – його робота тут закінчиться, коли малий прибіжить назад із повідомленням, що вуйко Орест волів забрав.
Курячи, Іґнацій роздумував про прибутки, які він гіпотетично отримує з такого ґешефту. У ті часи ринський (або, як його називали освіченіші люди, райнський – повна назва була Rheingulden,тобто райнський золотий) рівнявся двом кронам. У кроні було п’ять шісток, а кожна шістка складалася з десяти крейцерів, що на них замість профілю найяснішого цісаря карбували хрест. Як можна посудити з назви дрібних монет, шісток раніше було шість, але перехід на десяткову систему лічби змусив владу трохи форматувати гроші. Річний прибуток у шістсот ринських вважався високим і за старою системою дорівнював прибутку в дві тисячі чотириста польських злотих. Річний прибуток Іґнація з урахуванням контрабанди не дотягував навіть до чотирьохсот.
Малий повернувся за годину з добрими новинами – волів передали, рушили на Стрий. Далі, сказав він, треба почекати наступного вечора, коли Орест, передавши десь у Калуші чи Долині волів своєму шваґрові, має повернутись назад і зустрітися з
Доброго дня! Ходіть подивіться, яка гарна худоба!
Не розумію. Ви можете говорити польською?
Розумієш?
Домовилися?