Чигиринський сотник. Леонід Кононович
із його вуст слова, яких він гаразд і не тямив, бо хтось інший виголосив їх за нього:
– Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матер Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!
Допіру він теє сказав, коли ж із гори гукають:
– А хто се там наймення Дажбоже згадує?
– Я, – каже Михась.
– А хто ти такий?
– Як се – хто?
– Ну, хто ти будеш – шляхтич, міщух… чи, може, й жид?
Михась і обурився.
– Скажеш таке! – відповідає. – Козак я. хоч і не виріс іще!
Зареготалися в городищі.
– Ну, – кажуть, – як ти козак, то їдь сюди! Ондо стежина, бачиш?
– Бачу, – каже Михась.
Та пхнув коня п’ятами, вихопився на кручу і заїжджає в обійстя.
Було там усе таке старезне, що хтозна, як воно й уціліло. Колись дворисько вимостили камінними плитами, та вже геть повгрузали вони у землю, мохом обросли, а декотрі й порепалися пополовині. Коло брами дзюркотів водограй у чаші, вирубаній із цілої каменюки. Посеред двору стояв дім, височенний, мов дзвіниця; тиньк на ньому облупився, гонтовий дах почорнів, а круглі шибки були з грубого зеленкуватого шкла, яке мало де й побачиш уже.
– Що, добився-таки? – питає його той самий голос.
Озирнувся Михась, аж іде до нього чоловік. У чорній семрязі, латаних шароварах, ще й руки по лікті сажею замурзані.
– Здоров будь, небоже! – каже Михасеві.
Зняв той шапку і вклонивсь як годиться.
– Здрастуйте, – каже, – дядьку.
– А по волі чи по неволі? – питає його той чоловік.
Зітхнув малий козак і каже:
– Лихо мене до вас загнало… Летять моїм слідом пекельнії діви й ось-ось тут будуть!
А чоловік і засміявся.
– Не бійся! – каже. – У сьому городищі вони тебе не дістануть. Нехай тільки носа сюди поткне яка – як ухоплю я її, то тільки пір’я з неї летітиме!
– А хто ж ти будеш? – питає Михась.
– А я чоловік собі простий – кузню тримаю. та як скую путо якій нечисті, то другого вже не треба буде!
– А пекельних дів можеш у путо залигати?
– Можу, звісно, – каже чоловік, – та ще пора не настала.
– А коли ж настане вона? – питається Михась.
Споважнів тоді чоловік і каже:
– А ось гості до нас, то у них краще за сеє спитай!..
І допіру промовив теє він, як зірвався страшенний вихор, застугоніло щось у небі, засвистіло – дивиться Михась, аж летять попід хмарами троє комонників у панцирах і кольчугах. Коні під ними мов змії, панцирі їхні сріблом та золотом сяють, а на шоломах шляхетне каміння горить. Облетіли вони городище та й спустилися у двориську.
Ступнув чоловік уперед і каже:
– Слава Дажбогу!
Зняв тоді один комонник шолома, і побачив Михась, що то золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама гожа, як весняна днина.
– Навіки, – каже діва. – Нащо кликав нас, ковалю?
– Неспроста, Дано, – каже чоловік. – Здається, почали сповнятися