Чигиринський сотник. Леонід Кононович
каже Михась. – Та й що?
– Схожа вона на образ Матери Лади, Пресвятої Покрови, яка хоронить від напасти нашу землю. Колись молилися люде Покрові, то вона й боронила їх від лиха. А як забули її, то прийшли в Україну наїздники та й запрягли козацький люд у ярмо.
Михась і замислився.
– Та й що ж мені отсе робити тепер із цією лялькою? – питає нарешті.
– Носи, як тобі вже її подарували, – каже йому дід. – Либонь, недарма потрапила вона у сей світ.
– А що ж із того буде?
– Господь його святий зна. – Дід зітхнув. – Не бійся, сину, – що буде, те буде, а чого не буде, того – будь певен! – таки не буде! Тримай ось.
Та й віддав йому тую ляльку.
Взяв її Михась, поворозку на шию надів, а ляльку сховав за пазуху. Як опинилася вона в нього на грудях, стало йому так спокійно, наче він якесь добре діло зробив. Зняв тоді він ярмо з воза та й пішов волів запрягати, бо вже пора було й у поле їхати.
Минуло кілька день, та й забувся Михась за тую пригоду. А тим часом і сіяти почали – стільки роботи навесні, що ніколи і вгору глянути.
Якось надвечір поралися дід з онуком у дворі, аж заторохтіло щось попід частоколом. Дивляться, під’їжджає до воріт балагульський віз, а на передку чоловік сидить у киреї.
– Здрастуйте, – каже, – люде-небораки! Нехай живуть і пасуться ваші кури, гуси, свині та собаки!
– Здоров і ти, як не жартуєш… – одвічає дід. – А що доброго скажеш?
Зіскочив чоловік додолу й віжки на воза кинув. – Отсе, – каже, – такий голодний, що й переночувати ніде! Зморився та в дорозі підбився, аж глядь – коло вашого хутора опинився. Як пустите до хати, то не буде вам за теє ніякої заплати.
Дід і всміхнувся під вусом.
– О, – каже, – се ти дотепно вимудрував! Мартопляс[15] чи що?
– Угадав, пане господарю! – каже чоловік. – Штукар я мандрований, тертий да практикований!
Як дасте хліба кусок і в повітці куток, то багацько всього побачите, зарегочетеся ще й заплачете…
– А що ж такого ти нам покажеш, дядьку? – не втерпів Михась.
– Фиглі-миглі да всякі щиглі! – каже чоловік. І раптом витріщився на діда здивовано. – Гей, пане господарю, а що то в тебе таке?
– Де?
– А за пазухою!
Не встиг він теє сказати, а в діда під сорочкою щось як затріпоче! Замахав старий руками і давай по двориську бігати з переляку, а потім коміра розшморгнути здогадався – звідти курка і вилетіла, перелякано кудкудакаючи.
– Ху, – втираючи лоба, каже дід, – як се вона там опинилася?!
– Був якось і я перелякався, – каже штукар, – побіг да й у церкві сховався. Думав, боги помагають, коли ж там попи п’ють да гуляють! Захтілося отсе й мені чарку перехилити да ковбасою й шинкою закусити.
– То се ти мені тую курку за пазуху запхнув?
– А гарно вийшло, правда ж?
– Та незлецько. – каже дід. – Добре, як ти такий штукар вдатний, то ходи до хати. Все одно вечеряти пора.
Як зайшли всі троє до світлиці, то прибулець перехрестився до образів та й каже:
– Слава
Мартопляс – фокусник, акробат, блазень, штукар.