Чигиринський сотник. Леонід Кононович
січові діди, межує він і з Пеклом, де клятий Чорнобог править. Недарма стільки нечисти на Базавлуці водиться.
– Та певно, певно. – каже Барило. – Хтів Дряпайло домовитися з ними, та хіба з пекельним поріддям добалакаєшся? Три слова не встиг сказати, як поцілила його клята бісурканя ганджаром[9] навкидя! А ми тоді не довго думали – вдарили на них і рознесли на шаблях, що й одна душа не спаслася!..
– Відбивалися вони до остатнього… – укинув Шкурлат.
– Вміли меча з руки в руку перекидати, кляті пекельниці! – кивнув Барило. – Страшні та кощаві, як ті мерці, а рубалися мов несамовиті. Як скінчився той бій, то заквилило щось поміж трупами. Взяв я той сповиток, а в нім дитина була, що по неї ми їхали.
Довго мовчав Чурай, понуривши чубату голову.
– Бачу я, – каже урешті, – з нелюдськими силами Петро мій водився. А хто з ними до спілки стає, той довго не задержиться на білому світі. Чого ж він отсе не обзивався стільки год?
– На Січі пробував попервах, та як мали оддати його на смерть, – каже Барило, – то зізнався він мені, що в Остатній кріпості був три годи. А смертному чоловікові, каже, там один год – як один день минає. Коли почав Павлюга козацтво із зимівників та лежів[10] скликати, то й син твій одгукнувся. Кінь під ним, як змій, оружжя дороге і панцир старосвітський.
– Той панцир один цілого табуна коней вартий був!.. – укинув Шкурлат.
Чурай понуро кивнув.
– Тож бо воно і є. Не можна смертному з безсмертними знатися!
– Чому ж то? – питає Барило.
– Поляниці тії, – каже старий, – Матері Божій служать. Мало їх лишилося на світі, то подарував їм Батько Троян вічну молодість. Та як полюбить котра смертного чоловіка, то довго вже не житиме… І козак той хутко загине.
– Либонь, недарма загадав мені Петро тую дитину до роду одвезти. – каже Барило.
– Певно, що недарма, – каже старий. – Бач, як лихо на них окошилося, що погинули всі до їдної!..
Козаки й загомоніли.
– А чи ж правда цьому всьому? – питається урешті Шкурлат, що на лаві сидів, простягнувши перев’язану ногу. – Таке хіба в казках почуєш.
– Не віриш – не слухай! – каже Чурай. – Тільки не вперше долають нас кляті ляхи, та й, либонь, не востаннє.
– А то чом? – питають козаки.
– Ще ззамолоду чував я на Січі: все це од того, що забули в Україні правдиву віру. Як молилися наші щурі да пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то помагали їм у бою і земні сили, й небесні.
Та й ще по чарці налляв. Тут і Горпина з дівчатами печене порося принесла на тарелі.
– А що малюк? – питає Чурай.
– Як не вмре, то буде жити. Відкіля його привезли?
– Із Запорожжя.
– А годували чим?
Почухав Барило потилицю.
– Зробив я йому таку ляльку з житнього м’якуша, то він ссав. Та ще медом напували.
– А горілкою напувати не додумалися? – питає Горпина.
– Та хотіли було… – каже Шкурлат.
– І
Ганджар – двосічний стилет, закривлений на кінці.
Лежі (вживалося лише в множині) – місця, де зимували запорожці після повернення на волость.