Чигиринський сотник. Леонід Кононович
на стації, а воно валандається по всіх усюдах та люд обдирає. Навіть до мене добивалися жолдаки[11], хоч і далеко. Правда, тут і лишилися всі до одного…
– В тебе ж і наймити – чисті зарізяки! – каже Шкурлат. – Такі й на Січі не послідні були б.
– Тільки що їм там було б робити. – каже Барило, наминаючи холодець. – Голод у Запорожжі, батьку. Ні хліба, ні соли, ні тютюну – хоч запали. То ми оце й подалися на волость.
– Пристанемо до якого пана у надвірне військо та перезимуємо, – каже Шкурлат. – А за першої трави – чує моє серце! – знов якась буча зведеться.
Старий знов узяв глека і поналивав чарки.
– То давайте ж, – каже, – вип’ємо на погибель клятим ляхам!
До пізньої ночі поминали запорожці свого побратима. Як обляглися вже спати, надів Чурай шапку, люльку запалив і вийшов надвір.
Над степами лютувала хуртовина. Сніг валив такий, що за десять кроків світу білого не було видно. Свистів і квилив шарпкий вітер поміж коморами та повітками, а десь за річкою підспівувала йому вовча зграя.
Пройшов козак до кошари, глянув, чи добре стайню замкнено, і поторгав засув на брамі. А тоді постояв на ґанку, пахкаючи люлькою, і вернувся до хати.
Почула Горпина, що він вештається в сінях, та й виглянула з покоїв.
– А що Михась? – питається в неї Чурай.
– Як Бог дасть, то буде жити.
– Де він?
Кивнула молодиця рукою та й запровадила старого до кімнати. Зайшов він і бачить, що до сволока вже колиску вчепили і хусткою її запнули.
– Як воно таку дорогу видержало, ума не приложу! – каже Горпина, одкидаючи запинало. – Та, певне, судився йому довгий вік на сім світі…
Заглянув Чурай у колиску і бачить: спить козак і хоч би що йому, – мовби й не їхав двадцять днів на коні крізь морози та хуртовини. Горічерева вклався, руки розметав і сопе, мов бичок.
Нічого не сказав старий запорожець – дістав з-під поли запоясника, якого добув колись у Туреччині, і поклав онукові під подушку, щоб залізо від напасті оберігало. А тоді перехрестив колиску і, тихо ступаючи, подався до свого покою.
От минуло років з кількоро. Підріс Михась, і такий лицар із нього вдався, що й у самого гетьмана міг би джурою бути. Ізмалку знати було, що то козацького коріня дитина: у п’ять год уже верхи на коні гасав, у сім год із лука поціляв, що куди тобі, а як зачне було шаблею ріжні фехти витинати, то й старі козаки дивуються. Та, видається, перевелися гетьмани в Україні: після Павлюги піднявся Острянин, вигнав ляшків із Переяслова, військо їхнє розбив, та зрадою його захопили в Каневі й на горло скарали разом зі старшиною. Принишкло Запорожжя, наче той вовк у лігві. Долітали на хутір чутки, що на Масловому Ставі взяли ляхи січове братство у шори, та так загнуздали, що й не продихнути. А пани зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі. Розповідали заїжджі гендлярі та лірники, що городових козаків у наймитів своїх обертають, псів заставляють глядіти, двори замітать та гній возити – і все теє на глум, щоб і саме звання козаче спаплюжити да потоптати! Ще гіршими були од них недоляшки,
Жолдак – солдат.