Чигиринський сотник. Леонід Кононович
чоботи од снігу оббивати, то раптом заквилило щось, як немовля.
– А се що за дивина? – питається Чурай.
– А то, – сумно каже Барило, – тобі гостинець, батьку.
Та й узяв згорток, що один із запорожців тримав, і край одкинув.
Глянув Чурай, аж відтіля дивиться на нього дитинча. Лобате мов тур, очі темні, й бровенята насупило.
– Хто се? – не втямив Чурай.
– Онук се твій, – каже запорожець. – Михасем зовуть.
– А Петро ж де?
Понурився Барило ще дужче.
– Довго казати, а ще довше слухати. Нема його живого.
Чурай і на лиці перемінився.
– Ну, заходьте. – каже урешті. Й до наймички: – Горпино, а ке лиш сюди!
– А що? – питається вона.
– Візьми дитину і глянь, що там їй треба. А дівкам загадай, щоб хутчій на стіл подавали! – І до Барила: – Хрещений він?
– Хтозна, – каже той.
От зайшли вони до світлиці. Барило шапку зняв, перехрестився до образів як годиться, а тоді кинув її об землю та й заплакав.
Здивувався Чурай, бо не ті люде були запорожці, щоб марно за чим побиватися. Та й козака знав ще ізмалку, і був той мов кремінь, – хоч ножем ріж, а він тільки реготатиметься.
– Гей, сину, – каже, – та що за лихо тобі скоїлося, що ти отсе сльози ручаями розливаєш?!
А Барило й показав на козаків, що стояли коло порога.
– Ото, – каже, – батьку, все, що від нашого куріня лишилося!
– Як це?!
– Сорок день уже тому, як побив нас Потоцький біля Кумейок, що насилу третя часть війська вціліла. А коли замкнулися ми в Боровиці, то голота, щоб од смерти одкупитися, видала йому Павлюгу-гетьмана і всіх значних козаків…
Чурай сумно покивав.
– Так і Наливайка колись на смерть оддали!..
– Гетьманові ляхи живцем з голови шкуру злупили і натоптали половою, – понурившись, провадив Барило. – Старшині голови поодрубували і виставили на палях у Ніжені, Батурині, Умані та Черкасах. А гетьманової голови опудало у Чигрині стоїть.
– А Петра ж мого як убито?
– Правою рукою був у гетьмана, то разом з ним смерть прийняв у Варшаві.
Отеє сказав Барило та й замовк. Тихо зробилося в світлиці, лише чутно було, як хуртовина стугонить надворі.
– Що ж, – каже нарешті Чурай, – на те і кров у запорожців, щоб її проливати. Давайте ж пом’янемо козаків, – нехай прийме Господь їхні душі в свої покої, де щурі да пращурі наші вічно бенкетують!
Як ось і Горпина з дівчатами стіл накрила. Посідали запорожці на лавах та й по першій чарці налляли.
– Нехай же земля йому буде пухом! – каже Барило. – Добрий козак був, хоч і характерний трохи!
– А то чом? – питається Чурай. – Наче не водилося характерників у нашому роду!
Зітхнув братчик і оселедця скуйовдив на голові.
– Дивні дива кояться на сім світі, батьку! Чи то вже кінець йому приходить, чи просто карає нас Господь за гріхи… Про твого внука річ тепер піде.
– Як се?
– Так вийшло, що й під Кумейками, і в Боровиці були ми разом із твоїм Петром. Як почали ляхи торгуватися