Чигиринський сотник. Леонід Кононович
що там такого? – питає Михась.
– Вовки нас опали!
Скотився Михась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було – тільки сірі спини вовтузяться.
– Набивай мушкети! – каже Чурай онукові.
А сам як бабахне із горлача цілою жменею куль – вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.
– На ось-о! – каже Михась та й тицяє дідові набитого мушкета.
Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець. Уже й пащу роззявив, а Михась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в пащу.
– Діду, – кричить, – діду, я його забив!
А старий тільки зиркнув на нього.
– Заряджай, – каже, – оружжя… ще не край!
Коли ж і наймити наспіли з огневою стрільбою. Всеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею[12] погнали через річку на Дрижиполе, – а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.
Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й призтаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші. Як минуло Благовіщення, то земля вже травою вкрилася і так протряхла, що можна було й із плугами виходити у поле.
Отоді й сталося з Михасем диво, про яке потім довго на хуторі балакали.
Якось увечері погнав він пасти волів за річку. Поки брід переїхав, поки випряг паровицю та ярмо зняв, уже й темно стало. Пішли собі воли попасом, а Михась ліг у драбиняку і руки за голову заклав. Так натомився малий козак, що не зчувся, як і заснув.
Прокинувся він од того, наче хтось його під бока штовхнув. Дивиться, а кругом видно, як удень.
«Оце заспав! – думає собі Михась. – У полі, напевне, вже й заждалися мене… ото, скажуть, ледацюга!»
Та виліз притьмом із драбиняка, волів запріг і гайда до річки. Як під’їхав до броду, то спинилися воли напитися. А Михась у небо глянув та й бачить, що стоїть над обрієм кружало, червоне, мов жар.
«Та що се таке зо мною! – злякався малий козак. – Се ж місяць зійшов, а я воли запріг та в поле їду! Хто ж се зо сну підняв мене?!»
– То я тебе збудив, небоже, – озвався хтось іззаду.
Озирнувся Михась, а на возі сидить якийсь чоловік.
– Не бійся, – каже, – лиха я тобі не зроблю! Одвези мене у Ксьондзів ліс на Ксьондзову леваду, а я тобі за теє заплачу.
Хтів було сказати Михась в одвіт, що до того лісу й пішки можна дійти, та не зміг і язиком повернути, такий страх його пійняв. Обернув тоді він паровицю та й поїхав через поле, сам себе не тямлячи.
А місяць вище й вище підбивався у небі, заливаючи усе довкруги примарним зеленкуватим сяєвом. Їде Михась мов уві
Ґерелиця (вживалося лише стосовно живих істот) – низка.