Чигиринський сотник. Леонід Кононович
зайнялася вже і стріха на хаті. А татаре перелізли частокіл і кинулися людей мордувати. Вхопили наймити голоблі та люшні й давай боронитися, та де там – стільки тих татар, що на одного по десятеро приходиться! Коли ж тут і дід із шаблюкою з хати вибігає.
– Та що ж ти, – каже, – лядський поплентачу, коїш отсе?!
Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім’я битий – хитнувся вбік, що тільки штихом[23] дряпнуло його по лобі, метнувся до воза і теж шаблюку вихопив.
Михась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.
Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита крівлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка – так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Михась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, – вже й захекалися неабияк, уже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти. Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.
– Я тобі покажу, як огня підкладати! – каже Чурай звіздареві. – Ще тобі круки очі виклюють!
– Діду, – отямившись, заволав Михась, – діду, я зараз!
Штих – гострий кінець, вістря.
Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув бияк по кременю – і не підпалив затравку. Вхопив Михась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, – та й закляк од подиву.
Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду кривовочервоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.
Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум’я.
Глянув на них Чурай та й опустив шаблю.
– О Господе, – видихнув він, – спаси і помилуй нас, грішних!
І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий козак і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.
– Михасю, – заволала Горпина од хати. – Михасю, тікай… тікай мерщій!
Махнув рукою звіздар – і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала молодицю. Тут упала і брама у стайні. Вискочив звідтіля один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, певне, подушилися димом у стійлах.
А Михась і не завважив того.
– Діду, – каже, уклякнувши навколішки біля старого, – діду. ти чого?! Вставай, ну ж бо!
Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.
– Ну, гицлю, – каже Михась, –
Штих – гострий кінець, вістря.