Кінець дороги. Мері Ловсон
прального порошку. Вона застелить свіжі постелі й влаштує прання в понеділок перед від’їздом.
Оце й усе, подумала вона. Все, що залишилося, – це сказати своїй сім’ї та Патрікові, що нарешті – нарешті! – після стількох років невдалих спроб, таки поїде з дому.
Почала вона з матері, бо ця розмова мала бути найважча. Друга за нею – з Патріком, але з ним вона побачиться аж у суботу.
– Їдеш? – перепитала її мати зі здивованим виглядом. Можна подумати, раніше ніхто з дому не їхав, попри те, що Том не жив із ними понад два роки. Певна річ, знічено подумала Меган, Том же хлопець. Ніхто й оком не змигне, коли хлопець кидає дім. Швидше навпаки, це був привід для радості.
– Мені двадцять один, мамо. – Вона припорошила стільницю борошном і почала місити шмат здобного тіста завбільшки й завважки як гарматне ядро. Стояв пізній полудень і вони були на кухні самі, готували вечерю. – Час мені поїхати з дому.
– Звідки ти взяла, що раз тобі двадцять один, то ти маєш поїхати з дому?
Її мати чистила картоплю, але тепер припинила і, тримаючи руки в раковині, пильно дивилася на Меган.
Меган розділила ядро з тіста надвоє, трохи помісила обидві половини, одну відклала вбік, а другу стала розкачувати швидкими рухами. Між її брів з’явилася невеличка зморшка. Вона знала, що так буде. Сама винна, подумала вона. Треба було поїхати ще кілька років тому.
– Я казала тобі, що поїду, мамо. Коли ти носила Адама, я сказала, що почекаю, доки він народиться й усе облаштується, а тоді поїду. Пам’ятаєш? – Вона вдивлялася в материне обличчя, шукаючи натяку на те, що та пригадувала їхню розмову. І не побачила. Останнім часом Меган почала замислюватися, чи її мати раптом не впадає у старечий маразм, але, напевно, це не так – їй лише сорок п’ять. Швидше, вона просто викинула цю розмову з голови. Їй завжди добре вдавалося не чути того, чого вона чути не хотіла; напевно, забудькуватість – це просто продовження цього вміння.
– Це було півтора року тому, – сказала Меган, перекидаючи шмат тіста другим боком і знову його розкачуючи. – Я мала все відкласти, бо після народження Адама ти нездужала. А тоді Адам захворів на коклюш, тож я знову все відклала. А тоді Пітер та Корі підхопили грип. А тоді загрипувала ти…
Мати дивилася на неї неуважним, спрямованим усередину поглядом, як наче подумки перебирала запилені архіви десь у підвалі свого мозку.
– Тепер усі здорові, – твердо вела своє Меган. – Том поїхав, скоро поїдуть і близнюки, й Адам – дуже спокійна дитина.
Вона могла б додати, що також випадково дізналася, що він буде останньою дитиною, бо після Адамового народження підслухала, як її батька про це повідомив лікар Крістоферсон. Вона йшла сходами вниз, несучи купу брудної білизни, і почула, як лікар, що був у вітальні з її батьком, сказав: «Ця дитина має бути остання, Едварде».
Меган зупинилася на сходах, тримаючи повні руки брудних простирал. Її батько пробурмотів щось, чого вона не розчула, здавленим