Кінець дороги. Мері Ловсон
сьогодні купила квиток. Було місце на дешевому перельоті.
Знову мовчанка.
– Я відвезу тебе в аеропорт, – нарешті сказав Патрік.
– Це дуже люб’язно з твого боку, але їхати задалеко. Справді. Це було б нерозважливо. Я доїду потягом до Торонто, а звідти пересяду на автобус абощо до аеропорту. Там точно ходить повно автобусів.
– Я відвезу тебе в аеропорт, – повторив Патрік. – Візьму на роботі вихідний. – Він поклав ложку й узяв до рук горнятко з кавою.
Оце й усе. Залишається тільки поїхати.
Глава 2. Едвард
Струан, січень 1969 року
Сьогодні я чув батьків голос. Наче відлуння нічного кошмару.
Я кричав на Пітера й Корі – досить звична ситуація. Надто часто на них кричу, я знаю. Коли їх немає поруч, я думаю: «Відтепер я змінюся, буду кращим батьком», а за десять хвилин після їхньої появи знову на них кричу. Але оце вперше я впізнав його голос, його лють, які лилися з мого власного рота.
Не те щоб я лютував без причини. Їхню поведінку неможливо витримувати; це як гудіння бормашини. Постійний шум, безперервне волання й гуркіт – неможливо ні на чому зосередитися.
Яскравий приклад – сьогодні по обіді. Я цілий тиждень чекав можливості переглянути книжки про Рим, які Бетті Перрі дістала для мене з центральної бібліотеки в Торонто. Вона заради мене скористалася своїми зв’язками. Здається, сказала, що я проводжу дослідження. Перебільшення, звісно. Та їй подовжили термін користування книжками з трьох тижнів до шести. Але сьогодні субота, а це означає, що вже цілий тиждень минув, а я лише й зміг, що погортати кілька сторінок. Що засмучує навіть більше, ніж завжди, бо всі ці три книжки здаються ґрунтовними й добре написаними.
Рим – це мій предмет вивчення цієї зими. За попередні п’ять зим я вивчив Париж, Лондон, Каїр, Ленінград та Стамбул. Я вивчаю одне місто або одну культуру на рік. Напевно, це можна назвати стратегією виживання; зими в цій місцевості пережити непросто. Моє життя пережити непросто, як на те пішлося.
Отож сьогодні по обіді, щоб зробити собі подарунок на день народження – відсьогодні я топчу ряст сорок восьмий рік (про що всі, певна річ, забули) – я вирішив скористатися тією обставиною, що Пітер та Корі, поза всяким сумнівом, найшумніші члени цієї сім’ї, начебто пішли з дому, а тому проігнорувати стос паперів, які я взяв додому з банку, і провести ціле пообіддя в Римі. Якби сталося диво, якби з антикварної чорнильниці на моєму робочому столі з’явився джин і сказав, що я можу відвідати якесь одне з найвеличніших міст світу, я вибрав би Рим. Якось я туди мало не потрапив, але натомість дістав собі в ногу кілька шматків шрапнелі.
На фотографіях у нього такий вигляд, наче дві тисячі років історії просто розсипані вулицями. Є фотографія Колізею, наприклад, навколо якого мчать автівки. Колізей – тодішній Колізей, справжня будівля, а не копія – посеред дороги. Просто дивовижно. А ще є Пантеон, збудований 27 р. н. е. Марком Агріппою, зятем Октавіана Августа. Судячи з усього, його баня – це найбільше кам’яне склепіння за всю історію людства. За найточнішими моїми вимірами – в усіх книжках застосовується