Кінець дороги. Мері Ловсон
жалю. Мені байдуже, подумала вона. Мені байдуже, я не піддамся. Я їду. Та й, хай там як, а їй це піде на користь. Їй треба знову взяти на себе відповідальність. Вона забагато на мене покладалася.
– Я поїду аж за два тижні, – сказала вона, намагаючись надати своєму голосові правильної суміші твердості й заспокоєння. – І приїжджатиму в гості. Це ж лише Торонто, не забувай. – У будь-якому разі спочатку, додала вона подумки.
– Я не розумію тебе, Меган, – сказала мати. – Минуло стільки років, а тепер ти раптом, ні з сього ні з того заявляєш, що їдеш з дому. Чесно й відверто кажучи, я тебе не розумію.
– Я знаю, – відповіла Меган, тепер, коли розмову скінчено, лагіднішим голосом. – Ти ніколи мене й не розуміла. – Вона подумала, яка її мама й досі вродлива – навіть зараз, коли засмучена. Її обличчя було кругле й гладеньке, як у дитини.
Наступний – батько. З ним буде легше, подумала Меган, хай навіть тому, що він так сильно не перейматиметься. Попри це, розмови з батьком завжди її нервували. Щоразу, як постукаєш до його кабінету, в нього такий вираз обличчя, наче його відірвали від украй важливого заняття.
– Їдеш? – перепитав він, пильно дивлячись на неї з-за письмового столу, до якого з одного боку тулився ще один довгий стіл, завалений книжками, а з другого стояла невеличка книжкова шафа, тож батько був оточений з трьох сторін. Наче у фортеці, подумала Меган. У фортеці з книжок. Захищений від нас.
– Їдеш з дому? Чи й узагалі зі Струана?
– І те, й те, – відказала Меган. – Для початку в Торонто. А тоді, коли назбираю досить грошей, мені хотілося б поїхати в Англію.
– В Англію? – Він помітно здивувався, що порадувало Меган. – Чому саме в Англію?
– У мене там є подруга. Кора Меннінг. Пам’ятаєш містера Меннінга, аптекаря? Вони переїхали до Англії кілька років тому. Кора тепер працює в Лондоні. Вона винаймає будинок разом із друзями. Я могла б пожити в неї, вона мене запросила. І мені хотілося б побачити Англію.
– Зрозуміло, – відказав батько. Він виглянув у вікно. Меган чекала. Вона подумала, що, напевно, ще ніколи так довго з батьком не розмовляла. Загалом вони задовольнялися одним реченням від кожного. Серед усіх своїх дітей він помічав лише Тома, але навіть йому не приділяв багато уваги.
– Ти вже знайшла роботу в Торонто? – запитав він нарешті.
– Ні, – відповіла Меган. – Але я назбирала достатньо грошей, щоб вистачило на кілька тижнів. Я певна, що за цей час щось та знайду.
– Зрозуміло, – сказав він знову. – Виходить, ти це вже давно планувала.
З його вуст це прозвучало наче про пограбування банку, подумала Меган, або про умисне вбивство. Вона не дозволить йому примусити її почуватися винною; вона вже напочувалася так задосить.
– Так, – відказала вона різко. – Мені двадцять один і я думаю, що час мені почати своє власне життя. (Тепер ці слова прозвучали не так погано.) Я домовилася, щоб місіс Джарвіс приходила двічі на тиждень допомагати мамі.
Батько на мить якось дивно на неї подивився, наче ніколи раніше її не помічав і запитував себе,