Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто
робити це замість них і від їхнього імені, але не були спроможні заробляти на життя самостійно й здобути престиж без підтримки князів. Ними рухало прагнення ідентифікувати себе з митцями або принаймні надати їм солідарну підтримку, щоб дістатися до цього іншого світу духу. Тимчасом клас буржуазії хотів бути причетним до того світу через причетність до реальної влади. Клас простих людей бажав прилучитися бодай через ті крихти уваги, які падали на нього «згори»: коли бідняки прислужували багатіям, то відчували власну значущість. А багатії знали, що їм немає чого бажати, крім уявного.
Це було справою професійної честі – мати доброго пана й бути хорошим слугою. Слуги пишалися своєю лівреєю.
Було б несправедливо стверджувати, ніби такий стан був для всіх принизливий і нестерпний: насамперед, усе залежало від пана, а також, безперечно, від індивідуальних мотивів; деяким людям таке становище, власне, було до вподоби. Крім того, пана можна було змінити, хоча не саме суспільне становище. Слуги хотіли пишатися своїм паном, своїм домом і були частиною родини.
Пригадую, як у дитинстві я проводила канікули в Довілі. Там через гучномовець кликали шоферів тих чи тих панів, коли вони відвозили машини на стоянки. Шоферів гукали на ім’я їхніх панів, наприклад: Ротшильд… Ларошфуко! Хто служив у таких родинах, належав до їхнього дому. Це було предметом гордості. Але за останні півстоліття утвердилася думка, що робота слуг є соціальною ганьбою, – і при цьому забувають про середньовічну традицію віддавати юнаків із багатих сімей на навчання до інших родин. Їх відсилали до іншого сеньйора.
До XIX ст. великі фермери віддавали своїх синів від дванадцяти до шістнадцяти років на службу до інших фермерів. У Нормандії, наприклад, одяг синові припасали на три роки наперед і складали в так звану «шафу слуги»; це була чималенька скриня, розділена на дві частини: з одного боку – вішаки, а з іншого – полиці для складеного одягу і нижня полиця для чобіт, взуття. На шафі було позначене ім’я юнака: «Жан-Марі… Лоїк і т.д.». Її вантажили на віз і відвозили сина, вбраного по-святковому, на навчання. Найшанованіші люди відправляли синів до рівних собі. Натомість брали собі сина іншого фермера. Часто слуга одружувався з донькою свого господаря. Син їхав до людей, рівних за соціальним становищем, щоб опанувати ремесло, яким згодом він займатиметься в батьківському домі. У Шаранті «стажер» приїздив із шафою, що називалася «чоловік на повен зріст». Вона була вища за нормандську «шафу слуги»: близько 1 метра 70 сантиметрів, справді, на зріст людини… Мала дверцята на петлях угорі, посередині шухляда, а внизу – ще одні дверцята. Це не те саме, що «весільна шафа», широка й подвійна; останню давали як посаг дівчині разом із постільною та столовою білизною. Ці два різновиди шаф, «чоловік на повний зріст» і «шафа слуги», багато говорять нам про тогочасні звичаї: слуга не був на утриманні в пана, він приїжджав до господаря зі своїми речами;