Боротьба за дитину. Франсуаза Дольто
довідки. Хіба підручники не називають час від часу за прізвищем автора? Кажуть: «Візьміть вашого Жоржена… Візьміть вашого Бледа!» Багато хто бачив пана Бледа по телевізору, це чарівна людина. Але книжка його, варто зізнатися, доволі нудна.
Гадаю, ці речі втрачені в нашій освіті, тимчасом як усе це можна було зберегти без перешкоди для необхідної еволюції.
Вивчення простору для дуже маленької дитини означає знайомство з ризиками. Безперечно, простір, який мала європейська дитина до 1939 року, значно змінився, бо сім’я-комірка більше не живе, як раніше: вона стала менш осілою і набагато мобільнішою. У наших країнах дитина тепер краще захищена теоретично, за допомогою закону; але, з іншого боку, через зміни, що зазнає простір, який дитина відкриває для себе, вона наражається на більші ризики. У неї під рукою шкідливі речовини, які вона може проковтнути, небезпечні прилади, якими в її присутності користуються батьки і якими вона також, наслідуючи батьків, хоче користуватися, навіть не розуміючи принципу їхньої дії; вона робить ті самі рухи, що й батьки, але при цьому наражається на більше ризиків, аніж колись. Вона, можливо, більше схильна вважати іграшками предмети суто утилітарного призначення, які, однак, дуже небезпечні… І можна тоді запитати себе: а що, як у порівнянні з дитиною індустріального суспільства дитина, що належить до суспільства сільського типу, яку раніше починають у побуті вважати дорослою, якій доводиться брати на себе частину дорослої роботи, скажімо, на фермі, дістає краще уявлення про те, що таке вогонь, холод, чому небезпечно гратися з інструментами і пхати пальці в машину…
Нині дитина має велику потребу у вербалізації, що розтлумачує їй технології та призначення речей. Інакше вона думатиме, що вся небезпека для неї полягає лише в покаранні. Для неї батько й мати мають владу над усім, що відбувається… Отож, якщо розетка б’є її струмом, то вона (точнісінько як говорили в давнину: «Там усередині сидить Юпітер») реагує: «Там татко». Подам для ілюстрації приклад, який направду вражає. Мій чоловік сказав одному з наших синів, якому було тоді дев’ять місяців: «Не можна чіпати розетку»; адже всі батьки говорять це своїм дітям… І, як повелося, усі діти намагаються порушити заборону, щоб самоствердитися і на власному досвіді пересвідчитися, чи справді це так небезпечно… бо такою вже є людина. Отже, уперше, коли синок поліз до розетки і його вдарило струмом, він прийшов до мене й, показуючи на розетку, сказав: «Тато там». Він щойно починав говорити і вже міг сказати «тато», «мама», «там», «не там»… Ходити він ще не вмів. Він наближався до гостей і, привертаючи їхню увагу, показував розетку й виголошував: «Тато там». Те саме він говорив і батькові, коли той був удома. А батько повторював: «Так, це не можна чіпати, небезпечно». Батько був там, де його слова підтверджувалися, немовби